…і я вже уявляв радість ката, котрий на світанку, із втішним почуттям добре зробленої роботи, помивши перед тим руки, повертається додому, наперед тішачись на вранішній коїтус із розімлілою і пухкою дружиною, а затим — на чашечку кави, вдячно нею звареною, обмірковуючи дорогою, як він розказує їй усілякі цікаві подробиці свого, так би мовити, робочого дня, аби не пропустити при цьому найдрібнішої деталі, а саме, як був зодягнутий приречений до страти, що він замовив собі на сніданок, як він поводився у останні секунди життя, чи не було яких смішних випадків, як ото, чи не виблював він від страху шинку, чи не наклав малодушно у штани, що трапляється почасти бідолахам, котрі не здатні подивитися мужньо у вічі розплаті за скоєні злочини. Коротко кажучи, усі ті милі зарисовки, що їх так полюбляють почути за свіжими булочками і кавою жінки, знудьговані за відсутності чоловіка на службі.
Мені і досі стовбурчиться шерсть на саму лише думку про те, як майстерно вони вели слідство, як підступно зуміли приспати мою недовіру, як бездоганно намацали мою слабину, а саме — моє болюче бажання почуватися справжньою людиною. А тоді — тоді я побачив, що приречений.
Отож, коли вони, ота банда слідчих і експертів, нещадно перекручуючи кожне сказане і несказане мною слово і тицяючи журналістам поперед очі результати своїх, так би мовити, експертиз, майже досягли того, що усі дванадцять присяжних засідателів цього сміховинного процесу готові були видихнути у смертельному захопленні — винний, а я був спаралізовано-безсилий і готовий те звинувачення прийняти, мені раптово спало на думку, що я ж не маю ані найменшого уявлення про те, яким чином мене збираються стратити, і я просто вжахнувся, уявивши, що вони здатні просто запхати мене до мішка, вкинути у ставок та й потому.
На саму лише думку про те, що їм станеться ницості віддати мене на поталу жабам чи акулам, шерсть на моїх вухах настовбурчилася від приниження і люті, і мені спала рятівна думка, яка відстрочувала мою наглу смерть і давала який-неякий шанс порятуватися із пастки.
Якби я керувався логікою, то мав би звернутися до їхнього здорового глузду і поспитати у заключному слові, чи можу я бути убивцею, хоча б на тій підставі, що страждаю на водяну фобію, чи як там вона науково зоветься, і що я б просто не спромігся вчинити убивство за пропонованою ними схемою, себто — задушити жінку, потягти її до води, прив'язати до ніг бетонний стовп і кинути посеред того озера, де вона так любила плавати ночами.
Суто теоретично, я підкреслюю, суто теоретично я міг би її убити. Більш за те, ті теоретизування ганяли мене світанками мокрими від роси луками, як я згоряв від ревнощів і вив від розпуки до срібної безодні повного місяця. Ми з нею називали оті скажені гони сублімацією, а мої шекспірівські пристрасті — і вже зовсім прозаїчно — грою гормонів.
…о, горе-горе!..
…як уявлю я собі мою кохану русалоньку, що самотньо стоїть, оповита водоростями, на дні того озера, яке вважалося, до речі, бездонним, — така вже недосяжна для мене і навіки втрачена!..
Ми часто гуляли з нею околицями замку і гомоніли про те, про се або грілися на осонні, споглядаючи роботу косарів і вдихаючи нестямні аромати, які і бувають лише від свіжоскошеної отави, чи милувалися заходом сонця або ж міркували, які нещастя може принести те чи інше положення Марса. І кожна наша прогулянка завжди кінчалася біля озера.
Вона знала про мій забобонний страх перед водою і знала, що я ніколи його не здолаю, але усякого разу звабливо сміялася — о, який то був п'янкий сміх! — і кликала: «Котику-любчику, а йди-но до мене!» А тоді лежала, знеможена від утоми, на мостках, що їх збудували рибалки, а я вдихав пахощі її шкіри і мокрого волосся. Я лоскотав її вусами, замруживши очі і обнюхуючи сніжно-білі ніжки. Вона муркотіла від насолоди, а я вмирав на саму лише думку, що наше кохання ніколи не виповниться у тій формі божественної любові, що єдина могла б мене задовольнити. Хіба що нас вразить блискавка із грозового неба і ми зіллємося в одну гармонічну безполу душу, як запевняв Юрген, котрому я не йняв віри.
У неї було чудове волосся. Казали, воно мало рідкісний рудавий колір, такий само, як жовті жаринки у багатті. І як її очі. На жаль, я — дальтонік і міг лише брати те на віру. Зате моє сенсорне світосприйняття відрізняло тисячі нюансів її пахощів. Я міг би укласти їх картографічно, від прозоро-ніжних вушок до кінчиків бездоганних порцелянових ніг…
Ні, запевняю вас, я не убивця.
Та якби я, звертаючись до логіки, почав доводити тим добродіям, що мене не можна трактувати як злочинця, а, тим більше, як «перверзного типа з шизофренічним складом психіки і схильністю до насильства» (цей витяг із висновків групи експертів — добрий приклад того, куди йдуть грошики платників податків), і що я не можу визнати вину, а тим паче почуватися винним, хоча б тому, що винність — це прокляття, яке тяжіє над нашим життям у вигляді закону, отже не буває якоїсь абсолютної вини, а бути страченим через якісь змінні відносно часу закони і надуману якимось параграфом закону провинність не входить до кола моїх інтересів, і останнє, що їхня жага спізнати, як вони не втомлюються стверджувати, істину помилкова уже саме тому, що вона облудна, і то було доведено Фрейдом на аналізі Едипа, отож, якби я і надалі звертався до їхнього здорового глузду, спираючись на праці найкращих філософських умів, то був би приречений на страту. Але, як я уже сказав, мій панічний жах перед водою відкрив мені очі і я зрозумів — їм не потрібна була істина, їм потрібна була жертва.