Мій адвокат, одначе, твердить, що у цьому полягає єдина надія на мій порятунок. Того адвоката відшукала для мене моя редакторка, яка сподівається видобути мене із в'язниці, поставивши на ноги Міжнародне товариство захисту котів. Я навіть уявити собі раніше не міг, які впливові особи там головують, не кажучи вже про тих, хто оте інтернаціональне товариство спонсорує. Amnesty International у порівнянні з моїми благодійниками, то просто злидні, які на те тільки і здатні, що випускати щорічний звіт з переліком заподіяних простим людям знущань. Не можу сказати, що мені буде дуже приємно грати прилюдно ролю товстого кастрованого кота, але, знову таки, я не Езоп, аби, гордо задерши голову, прокричати: «Де тут у вас прірва для вільних греків?».
Мало того, чим більше я про те розмірковую, тим більш невірогідною мені історія видається. Чого б тому сіромасі не залишитися коханим рабом вродливої патриціянки, а сторч голову кидатися до прірви?.. Хіба що він кохався, наче Жан-Люк, на хлопчиках і одна думка про близькість із жінкою довела його до цього самогубного вчинку. Або ж, більш імовірно, його, звинувативши у крадіжці, потягли у мішку до страти, а потім, переписуючи історію для нащадків, наплели усіляких нісенітниць.
Грець із ним, із тим Езопом. Говорячи про себе, можу лише сказати, що я собі такої долі не бажаю. Це не означає, що я боюся смерті. Ми часто, граючи у карти, обговорювали цю тему з Аліною і Вірою. Можна сказати, що вона проходила контрапунктом у наших балачках, але як річ самоістотна, як любов, чи ненависть, чи поезія. І ми збігалися на думці, що смерть може бути лише тоді щасливою, як той, кого вона спостигла, бажав її. Себто, смерть як апофеоз любові, чи смерть як поетичний акт. Але, як у даному випадку, померти через судову помилку…
Добре, покінчимо з шизофренічним розщепленням особистості, відкинемо, як річ зайву, навіть шкідливу за даних обставин, мою людську подобу, наче ящірка, що у хвилину небезпеки відкидає хвіст, і почнемо нявчати на людях, ловлячи блохи та вилизуючи волохаті ноги, пробачте, лапи.
Чим більше я обмірковую цю ідею, тим принаднішою вона мені видається. Варто лише отримати ветеринарне посвідчення, де чорним по білому стоїть — КІТ, як переді мною відкриваються просто-таки безмежні можливості і відпадають мої обов'язки перед суспільством. Повна безкарність, себто повна свобода.
Але найпринаднішим за все мені видається ота маленька, схожа на сполоханого горобчика ветеринарка, що навідує мене двічі на тиждень. Вона говорить так тихо, і це справжня утіха для мого вуха, а пахне так звабливо, пташиним гніздечком і трішки корівником (я маю на увазі оту ранкову ноту парного молока і напівсонної молодої доярки), а коли моя ветеринарка, що називає себе зоопсихологом, полишає мою камеру, то я вмощуюся на її стільчику і ще деякий час упиваюся тими пахощами, що димінуендо зблякають, аж доки не перетворюються на легкий дух пожухлої трави.
Мені подобається грати з нею у ті тести, що вона провадить надзвичайно серйозно, за спеціально розробленою для мене методою. Атож, це могутнє Товариство захисту котів розробило індивідуальний план моєї, так би мовити, котячої ресоціалізації. Поволі я починаю перейматися своєю значимістю. Тих добродіїв цікавить усе, усі найменші порухи моєї тваринної душі, що її так поруйнувало спілкування із жорстоким світом людей.
Інколи вона витягає із своєї торбинки якісь палички і мотузочки, що я маю складати їх до певних візерунків. Іноді це бувають якісь намальовані імпресіоністичні клякси, серед яких мені належиться вгадувати постаті чи асоціативні образи.
Ця гра мені подобається ще й тому, що колись, за часів мого царювання у казковому замку, ми часто розважали себе чимось подібним з моїми королевами. Ми сідали під Мишачим деревом, обличчям до призахідного сонця, і тільки воно починало занурюватися у купчасті хмарки на горизонті (це було можливо лише за купчастих, як на картинах Тьєполо, хмарках), як вимальовувалися неймовірні сюжети — чоловік-їжак верхи на віслюку, одногруда амазонка із шваброю замість списа, відразний покруч із товстими, як у Костантинопулоса, сідницями і якраз у такому капелюшку, що його даремно шукала Аліна у паризьких крамницях, а одного разу ми побачили навіть старого Фішера із поштарською сумкою і загіпсованою ногою.
Час від часу ми граємо у слова, коли моя ветеринарочка намагається дослідити темні безодні моєї підсвідомості. Я все більше і більше схиляю голову перед тим Інтернаціональним котячим товариством. Вони таки мають силу грошей і витрачають їх великодушно на такого, загалом, нікчему, як я. Оті індивідуально припасовані для мене ряди слів дозволяють усе глибше і глибше занурюватися у моє минуле.