Ми вже знаємо із досвіду, що перший день із новим партнером — дуже важливий для гри. Усі оті дурні ніяк не можуть втямити, що дві гарненькі жіночки уміють грати в карти, і то так, що за кілька днів їхнім новим партнерам треба бігти до банку за грошима, бо — о ні, пробачте ласкаво, ми не приймаємо чеків, навіть такого поважного банку!..
Тому перший день із новим партнером присвячується усяким дурницям, як ото філософським, богословським чи науковим теревеням, а коли партнер не дотягує до того рівня, то Аліна з Вірою мають напоготові інші цікаві для чоловіків теми — машини, спорт, рибалка, нумізматика і таке інше. Мені належиться мовчати, розігруючи Rain mann'a.
Мої дами обирають тему масонства і мандрів. Обидві фліртують при цьому так шалено, що дядечко, закохавшись у ту і іншу одночасно, збивається у розмові на багатожонство і гаремне райське життя. О, леле! Здається, ми таки добряче його поскубаємо, цього фарбованого павича, котрий уже збирається записуватися до масонства, аби мати честь супроводжувати шановних дам у мандрах.
Віра підморгує мені правим оком. Це означає, що новий клієнт заслуговує на певні інвестиції, себто, на келишок шампанського, і я маю поставити до столу відерце з льодом, і пляшечку удовиці Кліко, яка завжди справляє належне враження, а за даних обставин пасує до Аліниного жалобного капелюшка.
Ми п'ємо вже другу пляшку, і наш кандидат до масонів визнає, що багато чого пропустив у цьому житті, бо раніше навіть не уявляв, як то мило — пити на сніданок замість настою ромашки добре вино, а я раптом відчуваю, що не можу більше зносити його на дух і що коли він прийде наступного ранку, то йому трапиться якась прикра пригода.
Аліна, яка по-тваринному відчуває настрій співрозмовника, а мене взагалі розуміє навіть без слів, аби уникнути сцени, яку я зараз улаштую, тоном доброї матінки відправляє мене прибрати на горищі старі картони.
— Бачите, пане Як-там-вас-звуть, ми заходилися робити ремонт і чекаємо на маляра. Тож, вибачте, сьогодні гри не буде.
Я знаю, що Аліна не вибачить мені дві пляшки дурно розпитого шампанського, я знаю, що у нас катма грошей, а завтра прийде черговий рахунок за інтернат для Андрійка, а потім прийде рахунок від лікаря, який порятував моє нікчемне життя, хоча я і не просив його про це, а потім я уже побачив, як ми змушені будемо відкрити у нашому замку певний заклад, понавішувавши при вході червоних ліхтарів, і я проводжатиму клієнтів сходами до покоїв моїх благодійниць і приятельок, і бідна Аліна, затягнута у шкіряний комбінезон, зароблятиме на схилі своїх років на теренах «садо-мазо», а бідна Віра, незугарна до будь-якої роботи, перебере на себе менш вимогливе чоловіцтво…
І усе то через мене, відразного покруча, що увірвався у їхній сяк-так полагоджений світ, руйнуючи його кожним порухом своїх потворних лап. Я раптом згадав, як задушив милого і люб'язного Костантинопулоса, як розтрощив камінюкою голівку чарівної філіппіночки, як увігнав Жан-Люкові кухонного ножиська у пах, а тоді у груди, а чи може спершу у груди, а тоді у пах, кожного разу наражаючи моїх дам на довічне ув'язнення, і як вони потому замурували перші два трупи до бетонного стовба або полагоджували свідоцтво про смерть француза із лікарем, не хочу навіть і думати яким чином, бо той пакісник, коли вийшов від них, весело насвистував, поправляючи ширіньку засмальцьованих на колінях штанів.
Я помчав сходами до горища з єдиним бажанням — цього разу покласти край моєму нікчемному існуванню. Пам'ятаючи про невдачу із трухлявою гіллякою дуба, я ретельно вибрав балку, що на ній мав теліпатися опецьок мого тіла, накинув на неї мотузяку, зав'язав гарний вузол, дякувати долі, у мене вже був у цьому досвід, а тоді раптом подумав, що без прощального листа, де б я просив нікого у моїй смерті не винуватити, моїм благодійницям, аби не мати справи із поліцією, знову доведеться іти на поклон до нордландців, аби вони продали їм пару мішків цементу, а потім клопотатися із моїм трупом, надаючи йому вигляду стовпчика. Потрібно сказати, що я набив у цьому руку і став би їм у великій пригоді, якби міг поладнати цю морочливу роботу сам. Ні, я таки справді свиня, як сказала одного разу спересердя Аліна.
Доки я шукав на горищі якого клаптя паперу і олівчика, я просив одночасно Бога, що він уявлявся мені схожим на нашого поштаря Фішера, тільки без велосипеда, явити мені чудо і порятувати коли не мене, то Вірочку, Аліночку і маленького Андрійка, якого я, по-правді, ніколи і не бачив, від нужди і голодної смерті. Мої благання, певно, досягли якоїсь потойбічної інстанції, не думаю, що то був Господь Бог наш, бо він, як мені уявляється, не по фінансовій частині.