Колись, як я одужаю, а мої королеви натішаться насолодами багатства, я хочу всерйоз проштудіювати мистецтво з огляду на принципи герменевтики, а саме, Світла і Тіні, чи то Свідомого і Підсвідомого… Але зараз я просто милувався подарунками, які вони мені накупили — кашмір і найтонша вовна, сап'янові дрібнички і сигари. Мені було важко уявити, як я буду у тих костюмах виглядатися, а ще важче було думати, яким чином я подужаю усю програму мандрів, бо мене опосів раптом страх перед тим, що зоветься світським життям, про що я стільки читав і думав, і навіть мріяти не смів, а коли воно увірвалося до моєї долі, то налякало мене до тої міри, що я був ладний повернутися знову до тихого і бідняцького животіння із дідом Панасом, якби лише той поворот був можливим.
А далі трапилось от що. Коли я пошкандибав до кімнатки чергової сестри, де витали ледь вловимі пахощі мімози, аби наготувати своїм красуням кави, бо моя болотна курочка, чи то налякана візитом двох великосвітських красунь, а чи просто перебуваючи уже подумки у бізнес-класі дорогою до хворої матусі, забула про свою обіцянку, отож, коли я посунувся довгим коридором до її закапелку і дорогою пристав на думку, що прикинуся іще на кілька тижнів або і місяців хворим і залишуся у цьому затишному притулку, а мої королеви, як я уже казав, натішаться багатством і мандрами, а тоді заберуть мене на зворотному шляху додому, я раптом відчув той легкий солодкуватий дух, той присмак незворотності, який зоветься Смертю. І я зрозумів, що, коли Вірі знову пощастить витягти мене із халепи, себто зліпити таке-сяке алібі, то я буду приречений довіку носити костюми від Армані і пахкати товстими сигарами, хоча від них у мене і паморочилося у голові.
Я зварив кави, намагаючись не дивитися у той куток, де лежало тіло новозеладки, бо її халатик розчахнувся і худенькі ніжки були заломлені, наче у тряпчаної ляльки, і увесь час, доки хрюкав кавник, а я розкладав на течці печиво, наді мною витала екзотичною пташкою душа моєї медсестрички і з докором споглядала, як я усе те налаштовую, навіть не схилившися до її пергаментного обличчя, аби помилуватися ним востаннє. Єдине, що я зробив, то це повитирав серветкою відбитки пальців, а тоді прикрив полою халатика трусики і почовгав до своєї палати, де мило гомоніли мої приятельки.
Ми одразу ж поклали покинути Париж, те облудне місто, де пляшка пива коштує у пивничці дорожче аніж шампанське у ресторанах менш цивілізованих країн і де шедевру Леонардо да Вінчі дадаїсти примальовують вуса, називаючи оте варварство модерним мистецтвом. Володарю приватної клініки, до речі, було страшенно прикро, що у його номінованому закладі трапляються такі прикрощі, як ото самогубство персоналу. Ми пообіцяли шефу клініки не надавати історії розголосу, тим більш, що було отримано телеграму про смерть єдиної родички, матері новозеландки, так що уже жодна душа на світі не могла поцікавитися, до якої стіни колумбарію замурують останки тієї, чиє самогубство і так лягало тінню на добру репутацію закладу.
Аліна категорично відмовила тому переляканому добродію залишити мене іще на якийсь час для реабілітації — о, безумовно ми переведемо його до іншого корпусу! — бо, по-перше, усі потрібні закупки було зроблено, по-друге, мені велося навдивовиж добре, усі мої страждання наче рукою зняло, і Віра дійшла висновку, що хвороба та була не соматичного, а психічного складу.
— Уявляю, який то був шок для тебе, як ти побачив примальовану до обличчя Джоконди борідку, — поплескала вона мене у таксі по нозі.
Ця великодушна жінка приписувала мені Бог зна яке витончене естетство.
Ми довго їхали передмістями Парижа, і я, проклятущий атеїст, благав Бога, аби та поїздка тривала вічно і аби Віра залишила свою гарно виліплену руку на моїй нозі, трохи вище коліна.