— Старий дурень просто не знав, що у тому чемоданчику гроші, — розважливо сказала Віра, — він діяв за чиїмось дорученням. Хотіла б я знати, чому нас так швидко вирахували? А скажи-но, голубчику, — звернулася вона до мене, — що ти там вибовкав тій новозеладській пташці?
Я раптом згадав своє короткочасне захоплення і свої закохані теревені, і щедрі обіцянки, які мали компенсувати мої природжені і принабуті вади, і зрозумів, що та дівиця таки видобула із мене значно більше, аніж їй належалося знати.
— Бачиш, котику, який ти довірливий. А ми ж тобі казали — лікуй свій геморой і ні пари з вуст, — докірливо мовила Аліна. — Тепер через твоє патякання нам довіку доведеться переховуватися з чесно віднайденими грошиками.
— Аліно, полиш його, бо і ти поводилася не найкращим робом. Оті твої чайові, що ти тицяла усім вродливим гарсонам. Я ж тобі казала, що так поводяться лише нувориші і що усі готельні службовці — інформанти.
— А пригадай-но, Віронько, як ти після третьої пляшки шампанського…
Це була, власне, наша перша справжня сварка, і ми на якийсь час зненавиділи одне одного і навіть вирішили розділити гроші і навіки роз'їхатися на три сторони світу. Тепер, коли я про це згадую, мені здається, що то було б єдине правильне рішення.
І ми таки прийняли б його, коли б не проблеми з нашими паспортами. Не те що б їх у нас не було, навпаки, загалом ми мали їх п'ять, по два у моїх королев і навіть один у мене. Але!
Вірин паспорт був прострочений, і вона жила, власне нелегально. Другий, моєї філіппінки, був сяк-так придатний, але перший стрічний поліцейський одразу б помітив, що його фотографія аж ніяк не схожа на пред'явника. Алінин паспорт, отриманий після заміжжя з Жан-Люком, також виключався, бо ті, що за нами полювали, напевно прочісували усі готелі, аби віднайти печальну удовицю, яка зникла одночасно з грошима. У неї мався, правда, іще один, на її дівоче прізвище, який вона запопадливо не здала при обміні і куди примудрилася поставити дозвіл на проживання за кордоном. У мене свого паспорта зроду не було, а той, що я отримав у спадок від Костантинопулоса, самі розумієте, міг би тепер знадобитися хіба що на випадок моєї смерті, аби поховати мене на якомусь пролетарському кладовищі. Бо це ім'я якраз і стояло у списку коров'ячої мафії найпершим. Вони, вочевидь, не здогадувалися про безславну кончину його володаря, вважаючи, що той турецький грек завіявся з двома молодицями. Це було тим більш вірогідним, що я так скидався на нього.
Раніше я якось не здогадувався, що людство, наче корови нашого сусіда Зеппі, носять отакі тавра, котрі дозволяють державним мужам тримати своїх громадян під контролем, наче худобу. У нас з дідом Панасом ніяких посвідок зроду не було, і я вважав то цілковито нормальним, а нас двох вільними чинити що нам заманеться. Інколи мене, правда, дивувало, чому він не поїде до своєї Ївги, якою він марив днями і ночами. Я пояснював те якимись мені невідомими порухами закоханої душі, що страшиться побачити колись молоду і вродливу дівчину старезною бабою. І як він іноді, пропивши черговий гонорар за кошички, крушив ломакою глиняні полумиски у нашій ветхій халупі і проклинав свою долю, яка навіки відрізала йому дорогу до карасево-сметанного раю його молодості, я одного разу наважився спитати його, чому ми не поїдемо туди, бо ж Ївга прийняла б його, може, і такого беззубого.
Тепер я пригадую, як набрякло його обличчя, як ядухою перехопило горлянку, і як страшно він вилаявся, і із того брудного потоку вигулькнуло кілька тоді іще мені незрозумілих слів, що я їх сприйняв за матюки — аусвайс і віза. І я питаю вас, люди, навіщо було ізписано стільки паперу на декларації прав і свобод, коли мій дід Панас так і помер, не побачивши своєї Ївги, якою він марив п'ятдесят довгих років? Давайте спалимо усі наші посвідки і аусвайси, усі метричні виписки і банківські карти, а заразом усі гроші і декларації і заживемо, наче лемури чи атланти, віднайшовши оте єдине, чого ми прагнемо — СВОБОДУ!
А що людство поки не дійшло до цього ступеня, і свободу ми мали сприймати як усвідомлену необхідність, то ми пристали на Вірин план: гроші по прибутті до чергового міста здавати до багажного відділення, Вірине волосся пофарбувати на філіппінсько-чорний колір, Аліні витягти її паспорт на дівоче прізвище, а мені пред'являти Костантинопулосовий аусвайс хіба що у громадських туалетах, якщо у цьому справді виявиться конча потреба, або коли буде введено правило допускати у вбиральні лише щасливих володарів паспортів, користуватися у нагальних випадках кущами чи смітниками.