І те Вірине рішення виявилося оптимальним. Недарма ж вона довгі роки працювала на терені боротьби із злочинністю, і таки б її колись поборола, аби Аліна не здумала видати її заміж за Жан-Люка.
Між іншим, їй надзвичайно личило чорне, наче воронове крило, волосся. Як сказала Аліна, то був перший випадок, коли б до рудавої блондинки воно так гарно пасувало. А у Аліни був смак і був стиль. Можете мені повірити на слові. Другої такої жінки і з таким смаком я ніколи не стрічав. Як не вважати Віри.
І відтоді почався по-справжньому щасливий відтинок мого життя — жодного убивства чи тому подібного непорозуміння. Ми жили помірковано і неспішно. Ми вдягалися зручно і непримітно. Ми були просто туристами, що заощаджували на розкошах, але не на мандрах. Колись, як я видобудуся звідси на волю, я напишу про те подорожні нотатки.
Виявляється, аби добре подорожувати, нема ніякої потреби вступати до масонської ложі, бо хоча до їхнього числа належали Вольтер, Франклін, Вашінгтон, Лессінг, Лаплас, Ґете, Бернс, Бетховен, Стендаль, Уайльд, Фур'є, Твен, Кіплінг, Тагор, Сібеліус, Флемінг, Рузвельт, Форд, Паганіні, Гарібальді, Фермі, Тото, Квазімодо (думаю, то був не Квазімодо Гюго, а хтось інший, кого я не знаю) і навіть божественний Моцарт, чию «Чарівну флейту» вважають музичним кодом масонства, і яку я, до речі, не дуже люблю, за що вибачаюся перед її шанувальниками, так от, аби добре подорожувати, не треба бути масонами, бо, хоча вони і проповідують принципи універсалізму, духу і єднання, а за несплату внесків виключають, як у комуністичній партії. Генія Моцарта за злісну несплату було вкинуто до спільної могильної ями і притрушено вапном. Тож повторюю, для доброї подорожі нема ніякої нагальної потреби вступати до масонської ложі. Двома її необхідними складниками являються поміркованість і вірні друзі. І те мала визнати наприкінці навіть Аліна. Єдине, чого нам бракувало, то був Четвертий для гри у бридж.
Ми стали подоржніми, вільними наче птахи, у межах Шенгенської угоди. Якщо ви відкриєте карту Європи і тицьнете пучкою навмання у якесь Богом забуте містечко, знайте — ми там побували. Ми жили за принципом одного євангелійського теолога, завдяки якому він залишився у серцях вдячних нащадків. Колись, як у мене буде більше часу, я розкажу вам про нього.
Я носив картаті сорочки і вільні у паху штани, а мої чарівні супутниці вдягалися просто і за модою того краю, де ми за балачками і туристичними розвагами коротали наше скороминуще життя, ні разу, до речі, про його скороминущість не згадуючи.
Я дізнався про них, здається, усе. Аліна, оце хранилище світової премудрості, працювала довгі роки у фондах якоїсь поважної бібліотеки, звідки і походила її невичерпна ерудиція. Довгими вечорами, як ми різалися у карти, вона прищеплювала нам мудрість тисячоліть, спресовану до конспекту для початківців. А як ми натомлювалися пити від джерела знань, то нас розважала Віра, переповідаючи іншу, криваву сторону розвитку цивілізації, і від її оповідок кров спинялася у жилах, і після цього нам спалось особливо солодко на стерильно-чистих простирадлах, а коли ті жахливі розповіді були занадто страхітливими, що траплялось доволі таки часто, ми спали утрьох в одному ліжку, завжди при цьому пильнуючи, аби ранком покоївки знаходили кожного з нас у своїй постілі.
Отож, ми жили у кожному місті, містечку чи Богом забутому кутку рівно доти, доки на одного з нас не накочувала туга, а тоді зривалися, наче птахи, і летіли далі, аби знову віднайти якусь місцинку, де нам здавалося, ми житимемо вічно. І нас було троє, і то було добре.
Про ті мандри варто і справді написати подорожній роман, бо нам траплялися події і стрічалися люди, що так і просилися до книжки під гарною палітуркою. Час від часу ми здійснювали героїчні вчинки. Я наведу вам кілька прикладів, аби не переходити до третьої частини цієї книги, бо я просто відволікаю ту мить, коли мені доведеться розповідати про наше повернення. Ви, певно, прочитали назву третього розділу, а, може, й перебігли очима. Боже збав, я не забороняю вам того, бо вже як ви купили оцю книжицю, то маєте право гортати її, як вам заманеться. Але, повірте, мені просто не сила сьогодні писати про повернення. Я все ще чіпляюся за ті дні і місяці, коли мені здавалося, що я був щасливим. Тож я погортаю іще трохи збляклі у моїй пам'яті сторінки подорожнього альбома.
Я вам обіцяв розповісти про наші геройські подвиги. Прошу. Одного дня, як я прокинувся сам, наче палець, у черговому ліжку чергового пансіона (ми ж бо твердо поклали не лякати покоївок і на світанку влягатися кожен до себе у кімнатку), отож, я прокинувся із відчуттям, що коли оцієї саме миті світ не западеться, то єдиним рішенням для мене буде міцна мотузка і товста гілляка. Я завжди чомусь віддавав перевагу дубу, мені було якось любо думати, що я теліпатимуся саме на отакому дереві, якому, здається, греки чи турки дали ім'я «красень». Але, як воно і ведеться, попід рукою у мене не було мотузки, бо мої приятельки якось уже звикли до моїх депресій і завжди пильнували, аби ота коли-не-коли потрібна у подорожі річ була відсутньою у моїх валізах.