Отож я, накульгуючи на праву ногу, бо розтер новими черевиками п'ятку до крові, відволікав Бога від його прихильників із більш важливими справами своїми дурними теревенями і проханнями і, наближаючись до вокзалу, відчував, як на мене навалює тяжка хвиля депресії, круто замішана мігренню, гемороєм і розладом шлунку.
Якби я спершу подався до вбиральні, а тоді за рюкзаком, то, мушу іще раз констатувати, може і не сидів би тепер в оцій комірчині, а мої казкові феї, дві мої чарівні голубки, мої кохані приятельки — мені просто мороз шкірою — були б живими, і я б, можливо, отримував би від них коротенькі листи і обнюхував би їх, і обливав би їх сльозами і, ймовірно, ми б навіть стрічалися раз на рік десь на нейтральній території аби зіграти в підкидного…
Але сталося так, що мої палкі благання потрапили кудись там до небесної канцелярії, їх було прихильно розглянуто, затверджено і відіслано з кур'єром саме тоді як я заходив до вокзалу. Той кур'єр набрав вигляду огрядної тіточки, яка шваброю перегородила вхід до вбиральні, і я, мало не непритомніючи від гейзеру, що бив у моєму шлунку (бо, бачите, замість поставити собі клістир я з'їв три банани і запив оте кислим молоком, чого вам щиро не раджу робити), замість ту бабиську відштовхнути, а швабру потрощити об її дурну спину, я поплівся до автоматичної камери схову, витяг наш спільний рюкзачок, а тоді, усе прискорюючи ходу, кинувся до диких нетрів, що кущилися по ту сторону залізничної колії.
Дозвольте мені перескочити півтори найпринизливіші години мого життя, а ви можете повірити, що принижень у ньому було без числа, і якби я заходився їх тут перед вами перераховувати, то ви б просто здивувалися, бо як говорила Віра, із таким ступенем віктимності, як у мене — просто не живуть.
Дозвольте мені перескочити іще дві години, як я тинявся околицями того клятого містечка і горе моє було таким глибоким, а штани і черевики такими відразливо-холодними, що мені навіть не спадала думка про самогубство, бо, погодьтеся, за час спілкування із моїми приятельками я став таки естететом.
Із вашого дозволу я перескочу іще оті перші півгодини, як Віра і Аліна знайшли мене, сам уже не пам'ятаю де і як, і якщо тепер наважуся продовжити, то лише завдяки тому, що мої красуні були справжніми аристократками духу. Замість того, аби врешті-решт виповнити ранкові погрози і придушити мене подушками, вони заходилися відпоювати мене на останні ліри чи франки, чи біс його знає, що за валюта була у тій триклятій країні, де єдину на увесь вокзал вбиральню якась дурепа перекриває шваброю, тож вони не пошкодували для мене останніх грошей на пляшку доброго шампанського, яку переважно я сам і випив, тоді заснув і, як казала Віра, нещадно хропів, аж вони цілу ніч чатували по черзі біля мене, аби я не задихнувся, а ранком, як я розклепив очі і зрозумів, що вчора мені приключилось якесь непоправне горе, Аліна сказала:
— Краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти.
І то, погодьтеся, було більш, аніж великодушно. А до того ж і неправда. Як я був дурнем, коли ті гроші знайшов, так ним і залишився, коли їх втратив.
Я мусив був розказати, як то сталося, бо сантименти і недомовки з огляду на суму були недоречними, і цього разу вже Віра пустилася на їхні пошуки. Коли вона повернулася надвечір до готелю, ми спакували наші пожитки і поїхали додому, яким ми умовно називали той чарівний замок Жан-Люка, де душу мою уразила wunderbare Wunde. Отака вам, у біса, парономазія. Укупі із оксюмороном.
Четвертий
Отут усе те, що я робив, що я думав і чим я був. Збери навкруг мене натовпи братів моїх, хай слухають вони мою сповідь і нехай моя ницість викличе у них стогін, а мої слабкості — сором. І нехай кожен з них із тою ж мірою щирості розкриє коло підніжжя трону Твого серце своє, і потім нехай той, хто зважиться, вийде наперед і скаже: Я був кращим за цю людину.
Пиши, мій котику, пиши, бо як не зумів ти втримати отих двох красунь і три мільйони доларів, то рятуй хоча б своє життя. Як дивно, що я, котрий лише і думав, як його позбавитись, так за нього чіпляюся. Видно і правда, що смерть тільки тоді і буває солодкою, як ти сам її вибираєш. Тому-то вони і повідбирали у мене шарфик, шнурки, металевий гребінець і навіть маленьке люстерко, яке я виграв у якійсь нікчемній лотереї і що я так любив його, бо воно нагадувало мені про той день, як я востаннє бачив Віру і Аліну, аби позбавити мене насолоди вирішувати самому — to be or not to be. Пробач мене, друзяко Віллі, що і я тривожу тебе. Я так і бачу, як кожні п'ять-десять хвилин ти скрипиш зубами у пеклі, цитований то австралійським аборигеном, що полаявся із дружиною, то західноєвропейським приблудою, що не встиг на заправці купити банку пива, а то американським дипломатом, якого застукали за вийняттям тайника з-попід дощатого настилу сортира у якомусь Богом забутому західносибірському містечку. Про всяк випадок, пробач мене і ти, друзяко Френкі, якщо то правда, що про твого друзяку Віллі розповідають.