Коли ми під'їжджали до того місця, що називається в усіх путівниках «серцем Європи», мене огорнула сентиментальна хвиля і мені навіть здалося, що, приїхавши сюди, ми знову станемо щасливими. Ніколи, прошу вас, ніколи не повертайтесь до місць, де ви зазнали щастя. Я не хочу знову збиватися на банальності і торочити про води ріки, куди не вступиш удруге, я просто по-дружньому раджу — не будьте дурнями і не вертайтеся назад.
Хоча це стосується скоріше тих, хто, як я, страждає на синдром Достоєвського. Тому спочатку перевіртеся у психоаналітика, до якої міри ви здатні не спритомніти, побачивши старий курник, де ви провели своє дитинство і який вам снився казковим теремочком, і, коли той тест виявиться негативним, то вам дозволяється поглянути на нього, себто, на курник, тримаючи наготові у кишені зворотний квиток. А що вже справді неприпустимо, то це повернутися туди назавжди і кожним своїм кроком трощити любі спомини на друзки.
Щойно ми під'їхали до триповерхової і доволі облізлої будівлі, прикрашеної башточками, за якими одразу було зрозуміло, що архітектор страждав на манію величності, а замовник — на брак грошей, як мені смертельно захотілось прокрутити коліщатка часу назад, у той момент, коли ми, троє закоханих одне в одного переможців, приїхали до найкращого міста на світі з єдиною метою — купити за гроші усі мислимі і немислимі насолоди, але усе найкраще, що мені пригадувалось тепер, було подаровано нам тією столицею столиць безкоштовно, аби потвердити іще одну банальність про те, що не в грошах щастя.
І доки ми спускалися вниз із височенної кабіни дальнобійщика, бо мої красуні витратили, як я уже розказував, останні копійки на пляшку шампанського, аби я не помер від сорому, як втратив наші гроші і свою честь, перед моїм внутрішнім зором (о, Господи, іще один такий штамп і я сам собі наб'ю пику), тож, доки я, стоячи спиною до того триповерхового хліва, допомагав спуститися моїм красуням, перед моїми очима постав Париж, побачений мною о п'ятій годині ранку. І тоді я одразу збагнув витоки імпресіонізму, бо якщо повертатися на світанку із якоїсь вечірки або від якоїсь кокотки до свого парижського ательє, а вдома — ні краплини на похмілля і лише мольберт і фарби, і ти не можеш заснути, — о! тоді! і лише тоді! — можуть народитися ті божественні полотна. Якби я не був дальтоніком, то став би художником. До речі, зовні я схожий на одного із них — на незрівнянного Тулуза. На жаль, на цьому наша схожість і закінчується.
Отже, я допоміг моїм пташкам випурхнути із кабіни трейлера, і вони уже простували до тієї конюшні, а я іще лишився на хвильку, аби подякувати водієві за приємну подорож, як раптом він підморгнув мені і сказав: «Катай зі мною!» Доля пропонувала мені іще один, тепер уже останній шанс порятуватися. Але я, збалуваний комфортом, пригадав, що побіля унітаза у нашому замку лишилася іще одна стрічка ніжного, як крила янголів, туалетного паперу, а тоді іще пригадав, що на зрадників у пеклі чатує сам Люцифер, який персонально перемелює їхні душі у м'ясорубці, і вже не знаю, що саме мене спонукало відмовитись від тої зманливої пропозиції, але я поплівся за моїми красунями. До того ж я був чомусь упевнений, що як я їх покину, то зраджу наше триєдине кохання і що без мене вони не проживуть і днини.
За нашої відсутності клятущі нордландці покрали усе, що можна було зняти, відкрутити, виламати чи відпиляти, не кажучи вже про те, що вони обчистили садовий будиночок, невеличку альтанку і колишній курник, що його Жан-Люк збирався перетворити на картинну галерею. І якщо ви гадаєте, буцім-то вони забули про наш імпровізований ломберний столик, про ту безцінну плиту карського мармуру, то дуже помиляєтесь. Я думаю, що її вони поцупили найпершою.