Марсіяни-човняри ковзали очима по її струнких ніжках у дорогих панчохах і погоджували, бо і самі належали до іншого, ніким не розгаданого світу, а Віра дратувалася і не хотіла світитися у тому інтернаціональному кублі пороку, що було згубно для нашої конспірації, уже і так Аліною добряче траченої.
— Ну, разочок, голубонько, усього лишень разочок, бо ти ж знаєш, у мене…
— Знаю-знаю, у тебе — підвищений тиск, і ти уже далеко не дівчинка, і оце може тобі востаннє судилося просадити кілька тисяч доларів у казіно, і така інша маячня. А ти, котику, що скажеш? Ну-ну, скажи, не бійся — хочеш побувати у тому вертепі?
— Хочу.
— Мушу здатися під тиском більшості. Отже — лиш один раз, скажімо, завтра. Але, Аліно, ти мусиш виконувати усі мої команди, і то одразу, а не перепитуючи по-дурному — ой, Вірунчик, ти думаєш, то необхідно? — як тоді, із тим терористом.
Наступного ранку Віра щезла полагоджувати свої конспіративні явки, чи, біс його знає, що потрібно для тієї конспірації, а ми з Аліною пішли купувати їй шарфик, такий довгий-предовгий, як у однієї танцівниці.
— Знаєш, любчику, її, бідненьку, тим шарфиком задушило, але я буду добре уважати, аби не втрапити у таку само халепу.
Наша любонька Віра з'явилася лише за південь, як ми уже наміряли той шарфик.
— Теж мені, Айседора Дункан, — сказала вона зверхньо, і лягла спати.
А тоді, як сонце зайшло за пруг, ми вийшли із готелю і, замість поїхати, як звичайно, на гондолі, всілися до моторного човна. «Це так неромантично», закопилила губу Аліна, усідаючись поряд зі мною. Керувала човном Віра, котра управлялася з будь-яким транспортним засобом, починаючи від верблюда і закінчуючи літаком, однаково добре.
За що я любив іще оте місто, то за його дзеркала, бо у них я відбивався справжнім джентельменом, і дзеркала казіно не становили винятку — я милувався своїм відображенням ліворуч, праворуч, попереду і позаду, і жодна жива дужа не сказала б, що іще рік тому я не знав про існування туалетного паперу і Кафки.
— Як шикарне життя, — побожно видихнула Аліна мені на вухо, — і як ми отут розважимося.
У барі, а я всівся спиною до дверей, Аліна замовила нам «дайкірі», іще один пунктик із її списку, і одразу ж забула про мене, заходившись справляти враження на округлого дядечка із округлою лисиною.
— Бачите, — торочила Аліна місцевою мовою, котра будь-яку дурницю перетворювала на афоризм, — я усе те не вигадую. Це не поєднання вигадок, а вигадане поєднання можливостей, як, приміром, у квантовій механіці. Або як у історії чи Священому писанні. Ви дайте мені лишень олівець і папір — та ні, сидіть, голубе, я мала то у абстрактному смислі — отож, дайте мені олівець, і я укладу вам Іліаду або Пророцтва етрусків, і за якими ознаками ви здогадаєтесь, що оте мною не придумано? Бо, що я вам хочу сказати, реальність — не більше як імовірність. А можливості брехні у коридорі імовірності — безмежні.
Добродій втратив розум уже напочатку, від Аліниного декольте, а тепер готовий був бігти тим коридором, аби лише вона вказала у якому напрямку.
Віра розігрувала детектива, бо таки скучала за своєю колишньою професією, і пила мінеральну воду із льодом, слідкуючи за публікою і вхідними дверима, час від часу підбадьорливо підморгуючи тому опецьку, що відбирало у нього залишки свідомості, аж мені стало його шкода. Вечір обіцяв цікавий розвиток, і я уже наперед тішився на гру.
— Спокійно, котику, не обертайся, — мовила Віра.
Щось подібне, здається, говорили і тому бідоласі, який покидав Содом і Гоморру. І якраз із тим же успіхом.
Бо коли я обернувся, то зрозумів, що пропав, а коли утягнув від захоплення повітря, то пожалкував, що не пропав іще учора, як стрів у провулку одну продавщицю, що саме правою рукою закривала крамничку, а лівою поправляла бюстгальтер. Матінко моя рідна, сказав би я, якби міг говорити і якби міг комусь оте адресувати, бо коли до приміщення уходить натурниця Ботічеллі, що взула черевички на високих підборах, а проходячи повз тебе, підморгує лівим оком і пахне наче квітуча пустеля, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то ви зрозумієте також, чому я не втримався на високому стільчику перед стойкою бару і звалився додолу, просто перед її перловими ніжками.
Головне, не перечитувати написане, бо, по-перше, те, як би я написав тепер, відрізнялося би від того, що я написав тоді, тому що той, хто думає однаково, не думає взагалі, а, по-друге, я просто вже не маю часу. Шість днів, шість днів і шість ночей залишилося до перегляду справи, і мені аж серце заходиться від страху, що я до того строку не встигну дописати, а тоді, як натомлені чеканням присяжні, аби врешті вирватися на волю, скоренько приречуть мене до страти, то єдине, що від мене залишиться, — акуратно відчикрижена голова у бавовняному мішечку. Нещодавно я дізнався, чому вони відмовились від класичних плетених кошичків. Вони мають заощаджувати податки. Ті кошички, бачите, треба було часто міняти — через перегризені прутики. От вам і маєш гуманний винахід доктора Жака часів якобінського терору.