Обливаючись потом від страху, я поплив на середину того, як казали, бездонного озера, що виникло кілька років тому, як туди врізався метеорит чи ще яка космічна проява. Свідками того феномену були крива Мар'яна і наш із дідом Панасом сусіда, мисливець Лоренц. Їхні розповіді загалом збігалися, хоча трохи і різнилися у деталях.
Мар'яна божилася, що саме як вона збиралася доїти козу, та, наче навіжена, вискочила із хліва і побігла до оберхольцландського кордону, а там зупинилась наче вкопана, задерла голову до неба і заклякла. Тоді небо розкололося навпіл і зі страшенним ревом на землю опустився Георгій Побідоносець, чи, в усякому разі, особа, що його дуже нагадувала, на білосніжному скакуні, з вогняним списом. Отим вогняним списом, ні сіло ні впало, він проштрикнув бідну кізочку, і на тому місці виникла бездонна діра, яка умить наповнилася водою, а за якийсь час перетворилася на улюблене місце відпочинку, на півдні — для оберхольцландців, а на півночі — для нідерхольцландців.
Мисливець Лоренц, другий свідок, розповідав ту історію трохи інакше, може через те, що споглядав її із протилежного, нідерхольцландського боку, куди саме забіг за диким кабаном. Мушу сказати, що він був єдиний чоловік, котрий тричі на день скакав туди-сюди через кордон, не наражаючись на смертельну небезпеку бути з'їденим однією чи іншою ворогуючими сторонами. Він був тим винятком, без якого не існує жодне правило. Кабан, що його Лоренц уже добряче виганяв лісом, раптом закляк, як стій, і підняв, наскільки це було взагалі можливо при його статурі, голову до неба. Лоренц іще встиг скинути рушницю, бо стріляв він не цілячись, з льоту, але перш, ніж він натиснув на курок, як небо розломилося і звідти із ревом і свистом полетіло донизу веретеноподібне тіло, трохи схоже на качан капусти, а трохи на космічний корабель. Через скажену швидкість і тертя об атмосферу воно загорілося і своїм вогняним вістрям увігналося бідному кабанчику межи очі, тоді, так само легко, як куля крізь тіло, пройшло через товщу землі, полишивши за собою бездонну діру і легкий запах озону.
Те озеро, не пам'ятаю, чи я про те уже розказував, стало Меккою для усіляких екстрасенсів, пророків і тому подібних учених і дало поштовх до розквіту Хольцланда, як Нижнього, так і Верхнього. Саме тоді почалось бурхливе будівництво у Нордланді і нестримне пророкування у Рутланді.
На саму лише думку про те, що піді мною на багато десятків а чи й сотень кілометрів простирається товща води того озера, якому рутландці дали назву Око Господнє, мені паморочилося у голові. А як я почав виштовхувати із фішерівського старенького човника бетонний саркофаг із філіппінкою, то мало сам не загудів слідом. Правду кажучи, якби я не був таким слабодухим, то мав би обняти її замуровані ніжки і, аби спокутувати усі свої тяжкі гріхи, здійснити таким робом подорож до пекла.
— А чого це ви, шановний, із чужого човника такий цінний будівельний матеріал викидаєте? Мені б той стовпчик ой як згодився!
Крива Мар'яна, що інколи чатувала поблизу озера у надії іще раз стріти Георгія Побідоносця і стребувати з нього відшкодування за кізочку, та крива Мар'яна, що тепер виступає головним свідком проти мене на процесі і твердить, буцім-то бачила, як я утопив Віру, прив'язавши моїй коханій королеві до ніг бетонного стовба, що так їй, бачите, знадобився б для ремонту курника, вискочила із кущів і вчинила мені справжній допит.
У її скуйовдженому волоссі стримів осінній кленовий листочок. Він був таким довершеним за формою, що я не втримався і витяг його собі на згадку. Та дурнувата Мар'яна відсахнулася, бо їй примарилося, що я збираюсь її убити, про що, знову-таки торочила на процесі — ніби-то я, як побачив, що мене за тим ділом заскочили, то надумав і її, як свідка, прибрати. Вона закричала від жаху, наче її зникла кізонька, і побігла світ за очі, та так прудко, що я їй того листочок і показати не встиг. І коли я на процесі намагався навести на розум і нагадати про той осінній листочок, у її бідній голові щось зсунулося і вона стояла на своєму — було то саме у той день, у травні, як вона косила кроликам травичку. А хай їй трясця, щоб вона довіку у пеклі собакам сіно косила. Отаких свідків я нікому б не побажав. Один із них, шестипалий Фібіг, присягався, що як я одного разу напився, то плакав і розповідав йому про своє утоплене кохання. По-перше, я ніколи не напивався, а, по-друге, як таке одного разу мені і трапилося, то я говорив те у метафоричному смислі, і мова, до того ж, ішла не про кохання, а про сенс життя. А ну їх к бісу, нема у мене часу переповідати оту несусвітеню брехню.