Перше — меломанки, як я уже про те писав, і то — найвищого ґатунку. Вони вже по яким тільки концертам мене не тягали. Друге — театралки, і я мусив їх так часто супроводжувати на прем'єри, що аж мій костюм витерся на сідницях і ліктях. Бачите, вони навіть костюм театральний мені справили, і то ще до того, як я знайшов оті пізніше по-дурному втрачені мільйони. Третє — у кожної з них були тисячі хоббі. Аліна, приміром, вишивала хрестиком, збирала гербарії і пекла добрі пироги. Віра була чудовою спортсменкою, ловила жуків і метеликів, а ще була пристрасною мандрівницею по Інтернету.
І оте усе, по мірі своїх здібностей, я переймав у них. А якщо ми час від часу випивали пляшку-другу за картами, то лише для того, аби пофілософувати і поспілкуватися. І останнє, мало не забув, вони обидві божественно малювали — Аліна олійними фарбами, а Віра — аквареллю. До речі, той портрет, що ви побачили, купивши книгу, намалювала саме вона. На ньому — Аліна, іще до того, як підтягла обличчя, чому вона виглядається трохи старшою, аніж опісля, як слідчий за моєю допомогою складав її словесний портрет, з на руках у неї — її котик-любчик, іще до того, як його переїхало машиною, і місце якого я посів опісля у її серці.
Не знаю, може я і забув перелічити іще які їхні обдарування, але і цього, думаю, досить, аби зрозуміти — не покохати ті довершені створіння було неможливо, і я кохатиму їх вічно, у якому б переродженні ми з ними не стрілись.
Отож-то, доспівавши про козака, що поїхав за Дунай і сказав дівчині прощай, я закінчив ту Богом мені послану роботу. Сьогодні мені працювалося весело і легко, може через очікування заробітку а може через чудову екіпіровку, що дала мені Віра. Той її комбінезон, немов жіноча панчоха, прийняв форму мого тіла і сидів, наче улитий, ніде не муляючи і не заважаючи. Бо хоч я був нижчим за Віру, зате товщим, а, отже, за об'ємом таким само. Я вирішив навіть не знімати його, так добре він грів мені поперек і нирки. І шапочка-шолом, із прорізами для очей і носа страшенно пасувала мені. Її я, правда, зняв, бо занадто вже войовничо у ній виглядався — викапаний агент спецпідрозділу по боротьбі із відмиванням нечесно нажитих грошей.
Я накинув на комбінезон куртку, поклав штани та светра до великої торби, а шапочку і рукавички — до маленької торбинки, де лежав мій іграшковий пістолет, і почимчикував до свого роботодавця Конрада.
Він сидів у скляному бюро перед комп'ютером і нарізав на підкладочці до мишки сало. Я стояв поруч, споглядав, як він його наминає, із помідорами і чорним хлібом, запиваючи пивом із бляшанки, і ще ніколи в житті мені так не кортіло сала.
— Гей, — врешті озвався я, бо він був, здається, так заглиблений у процес поїдання сала, що геть не помічав мене.
— Угу, — плямкнув він мені масними губами.
— То я, того, закінчив.
— И-ги, — на нього напала гикавка.
Бачите, якби я вибрав інший момент, якби не оте товсто нарізуване на підкладці до мишки сало і недурна гра слів — «сало на мишці — сало для мишки» — якби не те, що мені так хотілося їсти, то я б не впустив ініціативу розмови, і діалог склався б інакше.
— То я, той, піду.
— Катай, пінгвіне, катай, — сказав він він лагідно і відригнув мені в обличчя салом з помідорами і учорашньою тушкованою капустою.
— А гроші?
— Які, голубе, гроші?
— Ми ж домовлялися про тисячу…
Він почав шарити по кишенях спецівки, вивертаючи їх одна за одною, знизу уверх.
— Нема, голубе, як пред Богом кажу, нема.
Він нависнув наді мною, кошлатий і здоровий, і відригнув в обличчя позавчорашнім гороховим супом.
— Ми ж домовлялися про тисячу, — канючив я далі.
— Ото пристав з ножем до горла. О, от тобі і маєш — обіцяна тисяча.
Він витяг урешті із верхньої нагрудної кишені купюру незнайомої мені валюти.
— Бачиш, одиниця і три нулі. То і є тисяча.
Він тицьнув мені до рук ту пожмакану купюру, тоді розвернув мене, наче тряпчану ляльку, на сто вісімдесят градусів, дав коліном доброго стусана, аж я пролетів метрів з двадцять, а тоді всівся їсти сало.
Я зрозумів, що мала на увазі Віра, як говорила, що із моїм рівнем віктимності на світі не заживаються. Святий вечір, трясця його матері, був до тої міри холодним, що сльози замерзали на моїх нижніх повіках бурульками, і я мав час від часу відламувати їх, аби плакати далі. Цього разу приниження набуло такого ступеня, що я уперше в житті заплакав. І, коли б сльози не замерзали, у цьому була б певна втіха — плакати наче дитя. У мене потекло з носа і навіть з вух, і, аби не задубіти, я натяг на голову Вірину шапочку-шолом, а на руки оті диво-перчатки.