Я йшов світ за очі і знав, що ніколи в житті не повернуся назад, до моїх дівчат. Я вирішив іти, скільки стане сил, а тоді упасти у якусь снігову кучугуру і померти. Я чув, що така смерть доволі приємна. Єдине хіба у ній неестетичне було те, що замерзлий мозок розриває череп на друзки, як було колись із пляшкою шампанського, що я її засунув до морозильника і забувся своєчасно витягти. Хоча і це було всім на руку — у такому випадку мене не зможуть ідентифікувати, а, отже, за якийсь час викинуть, наче геніального Амадеуса, до вигрібної ями, що убереже Віру і Аліну від грошових клопотів. Бо померти, скажу я вам, у цих краях коштує навіть дорожче, ніж жити.
Як ми ховали Жан-Люка, то на одні лише жалобні картки та відповідні сукні і капелюшки видали силу грошей. Я вже не кажу про труну, яка коштувала наче «мерседес» середнього класу. А вінки, а послуги отієї зграї працівників похоронного сервісу…
Єдине, чого мені перед смертю хотілося, то це з'їсти шмат доброго сала. Але останні гроші відібрала у мене та причеплена до мотузки янголиця і, видно, мені так і судилося померти, не задовольнивши своєї останньої примхи.
Я зайшов уже хто знає як далеко від цивілізації і почав приглядати у чистому полі такого-сякого кущика, де б мені примоститися, аж побачив попереду вогники. То була заправка із громадською вбиральнею і невеличким магазинчиком.
На касі сиділа літня жінка і в'язала шкарпетку. Я подумав, що ця добра душа може погодиться прийняти оту купюру, до речі я так і не дізнався, ліри то були чи ієни, чи ще яка проява, в усякому разі на якусь дещицю перед смертю я міг би за ті гроші сподіватися. Я поліз до маленької торбинки, куди вкинув свій заробіток, але з моїм сьогоднішнім щастям не варто було і сподіватися, що я знайду ті потом і кров'ю зароблені гроші. Тоді я подумав, що, може, вона поміняє виграного мною у янгола пістолет на пачку жувачок, аби мені не було дуже вже сумно замерзати попід кущиком. Бачите, з огляду на її вік і на те, що вона в'язала дитячу шкарпетку, я прийшов до висновку, що у неї є онук або онучка. У першому випадку я не виключав, що її зацікавить пістолет, такий схожий на справжній і одночасно такий легкий — якраз на дитячу руку.
Я витяг пістолет і показав їй, знаками пояснюючи, який ґешефт я її пропоную, бо від плачу і морозу голос у мене пропав. Стара жінка відкрила касу і так само, як і я, мовчки, поклала мені до торбинки купу грошей. Я і не знав, що вони так добре заробляють на бензині, жувачках і презервативах. І вже й гадки не мав, що натраплю на таку співчутливу душу, що одразу збагне, як мені кепсько ведеться, і так щедро підтримає у скрутну хвилину. Погодьтеся, далеко не кожен подарує незнайомій людині свій денний виторг. Вона була, певно, з біса добра фізіономістка і зрозуміла, що виконує останнє, передсмертне бажання найнещаснішої людини на світі. Правда, отримавши таку купу грошей, я перемінив своє рішення, чому вона, певно ж, була б іще більше рада.
З торбинкою і тим-таки пістолетиком в руках я вийшов надвір, де якраз іще одна добра душа, цього разу чоловічої статі, саме почала заправляти машину, але, побачивши мене, якось одразу зрозуміла, що вона мені нагально потребується, аби скоренько добутися додому. Він мав полагодити якісь нагальні справи на заправці, тож запропонував мені взяти машину і доїхати куди мені треба і там покинути. А він сам, якось за нагоди, її забере.
Бензину, на жаль, вистачило лише до найближчої станції електрички. Від усіх переживань я спітнів, тож перевдягнувся просто в салоні, знявши шолом, комбінезон і рукавички, та й забув оте все в машині. А сам поїхав назад на поїзді, іще устигши купити і наїдки, і подарунки, і ми відсвяткували Різдво мило і по-домашньому. А потім трохи посвинячили.
Отакі-то чудеса трапляються на Свят-вечір і то не тільки в Голівуді, бо люди стають тоді якимись особливо великодушними. Не всі, звичайно.
І наступний день пройшов дуже мило. Аліна моталася туди-сюди на велосипеді годувати своїх залицяльників, котрих назбиралося чималенько. Як у відсотках від загального числа пожильців того боговгодного закладу, то процентів десять, а як брати у відсотках до чоловічої статі, то й усі сто. І не тому, що та інституція віддавала перевагу клієнтам жіночої статі, а просто тому, що десь за межею семидесяти років чоловіки мруть, наче мухи. Але вже ті старі пердуни, що критичну межу подолали, живуть до ста років і вище.
Аліна, котру той контингент називав не інакше як «дівчинко», купалася у компліментах і подарунках. Вона отримувала любовні листи і вірші. Особливо їй подобалися вірші одного банкіра, бо він мав звичку приколювати такером сотенні купюри до кожної сторінки, від чого його поезія набувала вагомої цінності. Кілька дідусів зовсім втратили від кохання голову і пропонували їй руку і серце. Ми навіть усерйоз обговорювали трьох кандидатів. Один був дуже старий і багатий, другий — дуже старий і дуже багатий, а третій, дев'яностоп'ятилітній веселун, грошей мав катма, але це компенсувалось у Аліниних очах його графським титулом. У того останнього, із пам'яттю, яка працювала за принципом телескопа, себто, усе, що близько, їй не сила було вичленити і ідентифікувати, зате події, що про них можна було вичитати лише в підручнику історії, вимальовувалися у найменших подробицях, і от у того третього Аліна раптом закохалася.