То було її перше кохання, сказала вона, як не вважати найпершого, про яке Аліна ніколи мені не розповідала, хоча в усьому іншому стосовно минулого була завжди відвертою. І я дуже любив гортати із нею той альбом, як наша марафонка Віра накручувала кілометри лісами і горами.
Кожна фотографія була як мушка, вловлена у шматок бурштину. І до кожної з них існувала невеличка історія, що завжди слово в слово повторювалася. Ось Аліна — чарівне кругловиде дитя, на руках своєї матусі, смертельно вродливої жінки, і коли я кажу смертельно вродливої, то у буквальному смислі цього слова, бо її врода коштувала трьом чоловікам, кожному на свій лад, життя. Може я колись напишу про неї роман, як цей мій буде розкуплено і як мені, звичайно ж, не зітнуть голову на прохання тих дванадцяти знудьгованих безконечними судочинними іграми людей, що їх тримають уже стільки місяців, нехай і у комфортабельному, але відрізаному від світу готелі. Так от, ця жінка, у незліченних низках коралових намист і мальовничому трахті тримає на руках те миле дитя так, наче яке шолудиве кошеня, з якого боїться набратися бліх. І я чую, як вона говорить фотографу, що дуже погано, як перші діти не вмирають, бо одразу видно, скільки років матінці. Аліна і була саме тим першим дитям, що не вмерло.
Якби я мав коли таку гарненьку донечку як Аліна, я б любив її, утирав би носика і водив на прогулянки, тримаючи за пухку дитячу долоньку. І усі б милувалися нею і дивувалися, що у такого поганого з виду добродія уродилося таке ангельське створіння.
Але іще чарівнішим, хоч те і важко було уявити, наче знак, що стоїть за «фортіссімо», було іще одне дитя. Воно бігло кудись ловити метеликів чи ящірок, його ухопила чиясь рука ззаду за платтячко і затримала так на якусь мить перед об'єктивом аматора-фотографа. Те дитя, схоже на хлопчика, із збитими колінцями і хлопчачим чубчиком, обіцяло колись перетворитися на найпрекраснішу з жінок. Так воно врешті і вийшло, і мені пощастило її зустріти і покохати, і провести з нею не один день, тиждень і навіть місяць. Той альбом я пробував, до речі, віднайти опісля того, як я уже жив у своєму барлозі, а у Хольцланді, Нижньому і Верхньому, вибухнула новина, що дві заїжджі красуні-відьми були урешті покарані за своє чаклунство і розпусту, і то у такий жахливий спосіб, що ніхто не наважувався промовити, як саме. Одним словом, вони зникли, і над Хольцландом запанував мир і спокій.
Отоді-то я й поставив догори дном увесь будинок, від підвалу до горища, повивертавши усі шафи, шухлядки і коморки, шукаючи Алінин альбом. Але він зник так само безслідно, як і його власниця. І у домі було пусто і пахло смертю.
Я взяв із собою на згадку пару Аліниних панчох і Вірину нашийну хустинку, що і навело отих недоумків на думку, буцімто саме я причетний до їхньої смерті, і те звинувачення підкріплювалося тисячами відбитків пальців, які я полишив скрізь у домі. А панчохи і хустинка фігурували, до речі, на процесі як речові докази під номером один і два.
Але мене знову заносить із стежини спогадів, хоч я і поклав твердо не збивати хронологію.
Отож, я розповідав сам про те, як Аліна, закохана по вуха у старезного діда, їздила на Різдво годувати пожильців привілейованого старечого закладу для доісторичних князів, банкірів і тому подібного непотрібного мотлоху, а ми з Вірою готували чудову вечерю. То було і справді по-сімейному лагідно і зворушливо, аж мені здавалося, що ми з Вірою — стара подружня пара, яка скоро святкуватиме золоте весілля.
Нагодувавши утретє ту хронічно голодну зграю (важко навіть уявити, скільки вони з'їдали в день на дармовщину, бо, бачите, ті багатії і стали багатіями тому, що вони упродовж життя нещадно економили на милі, зубних щітках і хлібі), Аліна була урешті готова святкувати з нами Різдво за товстезною, наче підсвинок, гускою. За третім разом вона принесла купу подарунків, що їй вручили оті мумії, а від збіднілого графа, її кандидата номер один, вона отримала у подарунок його фотографію. До речі, дуже неякісну.