Фігури на башті старої ратуші ожили, лицарі помчали на своїх гарячих скакунах навстріч один одному із списами, вродливі принцеси кружляли під чарівну музику, а глядачі на площі плескали у долоні від захвату. І то — на мою честь. Годинник моєї долі почав зворотний рахунок — п'ять! — чотири! — три! — два!..
Ударив салют і грім, моя голова уже засвербіла у передчутті лаврового вінка, і на рахунок — один! — земля розчахнулася і винесла на стрічці ескалатора божественну жінку, і її силует, графічно окреслений вогненим колом призахідного сонця, нагадував Ніку Самофракійську, тільки з руками.
У цей момент сонце кресонуло по бруківці і вивергнуло на площу протуберанці, і один з них, найгарячіший, уцілив мені межи очі. І я осліп.
— Ну що, котику-любчику, знову сидиш на сонці без капелюха?
Цей голос міг належати лише одній жінці.
— Це ти?
— Я.
— Ти не згоріла?
— Які дурниці. Де б я мала згоріти?
— Як вела машину.
— Я ж не воджу машину.
— І не померла якимось іншим робом?
— Який несмак — померти. Я ж тобі говорила, що перетворюся на легку хмаринку.
Вона протерла чорний піт з мого чола своєю м'якусінькою долонькою і влила у мене ті любі пахощі — лаванди, меліси, старих фоліантів і ще один, незнайомий.
— Чим ти пахнеш?
— Керосином.
— Чому керосином?
— Ти відкриєш урешті очі?
Я зважився відкрити очі. Переді мною сиділа Аліна.
— А Віра?
— Що Віра?
— Вона втопилася?
— Ото мені, знайшов Офелію. Хіба б вона стала через Алекса топитись.
— Я думав, її втопили.
— Хто?
— Ну, наприклад, я…
— Ти ж навіть не вмієш плавати.
— Газети писали…
— Газети писали те, що ти їм наплів на суді. Теж мені убивця. Та ти лишень щось не те понюхаєш чи побачиш, так впадаєш до ступора, наче ящірки у нас на гасієнді.
— То що з Вірою?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти кажеш, її не втопили…
— Чи ти Вірку не знаєш? Вона сама кого завгодно втопить. Слухай, любчику, це на тебе так спека діє? Хіба ти не отримував наші листи?
— Ні.
— А як же ти прийшов оце сюди? Я все-таки дуже ризикую, що мене побачить хто із завсідників Жан-Люкового ресторану. Ходімо до середини, я десь у куточку сховаюся.
Вона взяла мене за руку і, наче дитину, повела до темної зали.
Гарсони, що до того ігнорували мене як особистість і як клієнта, наче показилися, бо від цієї жінки на три версти проти вітру тхнуло грошвою.
— Чого це ти нап'яв у таку спеку шкіряні штани?
— Мене за ними має впізнати одна жінка. І потім, це єдині пристойні штани у моєму гардеробі.
— Бідний котику. Скажи, чи ти хоч радий мене стріти?
— У мене болить живіт і мені страшно.
— Чому тобі страшно? Я ж з тобою.
— Я нічого не розумію.
— То питай, я відповідатиму.
— Бачиш, мені мало не відтяли голову, бо я був змушений визнати урешті, що убив тебе і Віру.
— Це якраз дуже добре. Я маю на увазі, що тепер нас з Віркою ніякий біс шукати не стане. А про відтяту голову, визнай сам, то — страшенна гіпербола. У цій благословенній країні давно уже відмінили смертний вирок.
— Слідчий запевняв…
— Бачиш, методи слідчих у кіно і у житті трохи відрізняються. Тебе просто залякували.
— Навіщо?
— Аби закрити чергове діло, покращити статистику викриття злочинів і отримати премію.
— А адвокати?..
— Громадські адвокати слугують тій самій машині правосуддя, котра їх годує.
Гарсони натягли до столу силу наїдків, що я уже давно і забув, як вони виглядають. Я почав їсти і вже не міг зупинитися, а гарсони підставляли все нові і нові таці.
Американська видавниця усе не приходила. А, може, й приходила, та, не забачивши поперед рестораном красеня у шкіряних штанах, полетіла назад до Америки. Мені було уже однаково, чи заскочить мене ота дівиця на ім'я Gloria Mundi.
Я набивав черево артішоками і пермською шинкою, заливаючи оту розкіш Аліниним улюбленим шампанським. Я панічно боявся того моменту, як перестану їсти і мені доведеться підтримувати розмову, бо увесь час, доки я жував, мене розважала балачками Аліна. Вона розповідала саме про древніх греків і римлян, про їхні витончені смаки, філософію, гетер, наукові досягнення, і то усе так докладно і доладно, що наприкінці вечері я міг би здавати іспит по еліністиці чи романістиці.
Усе, що було опісля цих двох цивілізацій, Аліна оцінювала як занепад і плагіат, і, як я повилизував рештки ікри з мисочки, а тоді із пальців, то ладен був з нею погодитися. Я допив шампанське і відригнув його у обличчя красеню-гарсону, на що він відповів лагідною посмішкою, як то робить любляча матуся, коли її дитя зригує на слюнявчик рештки вівсянки. Цікаво було б мені знати, які чайові сунула йому до штанів Аліна, аби вичарувати таку посмішку? Я поводився за столом справді наче свиня, але то було у мене нервове.