— Ну от, тобі тепер усе ясно, — сказала вона урешті.
Я згідливо кивнув головою. Мені було ясно майже усе, а те що мені було не ясно, не мало на даний момент ваги. І лише одне питання терзало мою душу — чому вони вигнали мене?
— Тільки, прошу, ніяких питань. Я маю на увазі — прямих питань. Розкажи, краще, що-небудь, доки нам принесуть каву.
— Я розкажу тобі одну історію, котра трапилась у нашому Хольцланді за давніх-прадавніх часів. Може сто, а, може, й тисячу років тому. В усякому разі, ще до початку нової ери, як у нас побудували аеропорт і та буколічна місцинка перетворилася на Вавілон.
Отож, у диких нетрях тієї неосяжної країни стояла хатинка, власне, не хатинка, а занедбаний сарайчик, де жив місцевий дурник, або, за сучасною термінологією, — асоціальний маргінал.
Жодна душа на світі не знала, де він народився і звідки прийшов, а він сам, як і знав, то не говорив про те. Йому, власне, ні з ким було говорити, через що його вважали глухонімим.
Він не мав друзів, але не мав і ворогів. Він взагалі нічого не мав і, тим пак, ні на що не зазіхав. Уся його емоційна палітра описувалась двома почуттями — холоду і голоду. А єдиним його палким бажанням було — позбутися бліх.
І отак спливали роки, десятиріччя, а, може, і сторіччя, аж поки на його голову не звалилась халепа у вигляді жінки на ім'я Брайтенайхнер. Вона з'явилась до нього із постановою в руках і полишила йому копію. У тій постанові значилось, що халупка, де він жив, являє собою велику історичну цінність і що у ній, на цій підставі, будуть розводити шампіньйони. А тому він має відреставрувати той палац власним коштом, а особливо це стосувалось безцінних фресок і вітражів, і то усе за три тижні, а потому — щоб і духу його тут не було, і то у межах трьох тисяч кілометрів.
Три тижні сплили як один день, бо саме пройшли дощі, ту халупку мало не змило, він боровся проти повені і навіть думати забув за ту жінку і фрески, і шампіньйони, а копію постанови він, сором признатись, використав зовсім не за призначенням, бо, по-перше, все одно не міг читати, а по-друге, вона гарно пішла на самокрутки, тож, він якраз закінчив вичерпувати воду із льоху і почимчикував до кар'єру помити забрьохані чоботи, як вона з'явилась удруге і востаннє, і, забачивши його на містках, що він сам і змайстрував колись, спхнула того бідолаху у воду, бо, як говорив батько усіх часів і народів: «Є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми».
Єдине, чого ота дама не врахувала — у нашого сіромахи були добрячі легені. Вона покинула місце, де було виповнено акт правосуддя, трохи раніше, аніж годилося за приписом, бо поспішала на відкриття дитячого притулку чи оперного театру, ми вже й не знаємо чого саме. Одне слово, вона не дочекалася, доки труп винесе на поверхню, а пішла у справах, і тут на місточках нагодився дід на ймення Панас, що теж був у цих місцях прийдою, але жив тут так довго, що із його присутністю усі якось змирилися і постанов про примусове виселення уже давно не присилали.
Той дід узяв нашого маргінала до себе, навчив говорити, плести кошички, час від часу сміятись, а інколи навіть плекати соціальні контакти…
— Цікава казочка, — перервала мене Аліна, — тільки я її уже читала. Один графоман пересилав оту маячню упродовж кількох місяців за моєю колишньою адресою. Там було іще про двох жінок не дуже високого морального штибу, про замок і усілякі жахливі убивства.
— Але ж то все чистісінька правда!
— Ну, дивлячись з якого боку…
— З якого боку не поглянь, а хіба не ми з тобою замуровували Костантинопулоса до бетону?
— Було діло.
— Але ж перед тим хтось задушив його твоєю панчохою?
— Було діло.
— Скажи, то була вона?
— Може й так. Бачиш, у неї було дуже тяжке дитинство, ну і таке інше…
— Що значить «таке інше»?
— Добре, давай раз і назавжди розставимо усі крапки над «і». Із тим мерзотником вийшла страшенна халепа. Вірочка мені тоді про все розказала.
— Вона могла б і мені про те розказати.
— Котику, у тебе було своїх проблем по горло — блохи, лабільна психика… А як ти до нас прибився, ми думали, що ти, взагалі, — даун. Пробач, але ти поводився не зовсім адекватно. Уже одна ота історія з Мишачим деревом чого коштувала. Ха-ха.
— Ха-ха. Я не винуватий, що наш марселець говорив із таким жахливим південним акцентом. Але скажи мені, чому вона його вбила?
— Любчику, хочеш до кави вершків?
— Хочу.
— А іще келишок шампанського?