— …котрі не заважили їй керовано зсунути оте убивство на мене. А я ж так любив її…
— Кого, філіппінку чи Віру?
— Філіппінку. А тоді — Віру.
— А кого більше?
— Віру.
— От бачиш, усім від того була сама користь, — Аліна подивилась мені у вічі і спитала солодко: — Ти ж не жалкуєш, що ми так славно помандрували?
— Ні.
— Ну, от бачиш, усе вийшло якнайкраще. Хоча, признаюсь, убивство — то не мій стиль.
— Ага, а вийти заміж за багатого француза і отруїти його…
— Побійся Бога, голубчику. Чим би я його отруїла?
— Грибочками.
— Якими грибочками?
— Ти ж сама говорила…
— Якби я усе, що говорю, робила. Ти подумай логічно, навіщо б я його прибирала за три дні до того, як набирала виписана на моє ім'я страховка?
— Він міг дізнатися про вбивства. Він просто не міг про них не дізнатися, бо лише у вас двох, у нього і у тебе, був ключ до холодильної камери.
— Він і знав про них. І що з того?
— Ти хочеш сказати, що, знаючи про убивства, він…
— Я хочу сказати, що, знаючи про убивства, він, так би мовити, трішечки акцептував їх.
— Чому ж він їх «трішечки акцептував»?
— Бо він був, як би тобі сказати, трішечки некрофілом.
— Ні-ні, тут щось не ліпиться докупи. Ми ж переховували сердегу кілька днів у тій таки холодильній камері, а затим ви з Вірою гопки скакали круг лікаря, тоді виперли мене за булочками, які нам не потребувались, а як я прийшов, то він покидав оселю, поправляючи ширіньку.
— Дурно ми круг нього гопки скакали. Він виявився імпотентом і абсолютним покидьком. Ми так і не змогли намовити його видать свідчення про смерть потрібною датою. А дурень Жан-Люк помер від серцевого нападу.
— Добре, тепер перейдемо до марсельця.
— А що до нього переходити? Котику, залиш мене у спокої. У нього була біла гарячка. І потім, який зиск був би нам взагалі від його смерті? Чи ти думаєш, Віра — то якась маніячка, що убиває сіромах із любові до злочину?
— О ні, вона якраз не з розрядку тих маніячок, аби задурно вбити. А вже таке поняття як любов, у будь-якому прояві, цій жінці незнайоме.
— Любов, серденько, то вияв слабості. Ти ж пам'ятаєш тих монахів, що досягають довершеності, проходячи ритуал під назвою «убити Будду», опісля якого усе життя сприймається наче вервечка картинок?
— А от я любив її.
— О, твоя любов нам добре знайома. Як і твоя любов до будь-якої істоти жіночої статі. Ти щойно оплакував навіть смерть гарненької кізочки. Зізнайся, капоснику, що і з нею ти зазнавав райських любощів, а, може, і довів бідолаху отими любощами до смерті. Мені лише незрозуміло, навіщо ти написав у своєму безсмертному бестселері, що тебе кастрував бідолаха Жан-Люк? Ну добре, вистріл у вухо, ну інша там бридня…
— Але ж він відстрелив мені вухо.
— Далось тобі оте вухо. Відпусти волоссячко подовше, то й не видно буде. А хочеш, я заплачу за пластичну операцію? Тобі б, до речі, не завадило носа підкорегувати, мішки під очима…
— Ну добре, а новозеландка? Тільки не говори про Вірині ревнощі, — не вгавав я, котрий будь-що хотів випити келих гіркої правди до денця.
Якої трясці мені була та правда потрібна, ота смердюча і отруйна рідина?
— Слухай, ми усі поводились як останні покидьки, але ти із нас трьох був найбільшим. Я розумію, такі гроші будь-кому потьмарять розум, але ж яке ти мав право симулювати геморой, аби від нас відбитися, а тоді іще й намовляв оте невинне дівча до крадіжки?
— Мова йшлася лише про третину грошей. А потім, я покохав її.
— Ти і кохання. Ха. Ха. Ха. Отой кубик повітря у шприці, якщо хочеш знати, призначався тобі, але Віронька, бідне дитя, що так прикипіла до тебе серцем, перемінила в останню мить рішення, про що ми, признаюся чесно, не раз пожалкували. Наприклад, як Ламборджіньяк за твоєю намовою поцупив у нас течку з грошима.
— То був не я. Присягаюся.
— Ну добре, то був і справді не ти. Але хто як не ти збирався чкурнути із рюкзаком з вокзалу? Добре іще, що Вірочка усе те передбачила і тим двом злодюжкам, що за тобою слідкували, ящик пива поставила.
— То, виходить, що гроші?..
— Тож-то і виходить, що грошики цілі, як не зважати на майже сто тисяч доларів, що нам коштував підкуп присяжних, прибиральниць, ветеринарок і адвокатів. А найбільше зажадав пан прокурор, що зрозуміло з огляду на його запити. Слухай, збирайся скоренько. Ми летимо.