Наприкінці вісімдесятих років їхав я в своє село машиною. Біля крайніх чернігівських будинків «голосувала» старенька, геть згорблена бабуся. Я зупинився. Вона попросила підвезти до Лопатина. Лопатин — трохи вбік від Терехівки, через яку мені все одно їхати. Але якби і далі — погодився б. Палаюча клуня, повна людей, і рука дитини — ятрили пам'ять. Невдовзі виявилося, що бабуся — свідок тих подій. Я увімкнув диктофон. Запис виявився неякісним, заважав шум мотора, але і без диктофона розповідь моєї пасажирки лягала в свідомість незмивним вогненно-кривавим шитвом. Такою вона й залишилася на сторінках мого роману «Листя землі», тільки село Лопатин, якого нема на карті придуманого мною краю, замінено Крутьками. Ось рядки того страшного літопису.
«І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з «червоною мітлою» по хатах ходив. І набралося таких — дворів із тридцять. І зовицю мою одною з перших вписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв і сміявся з мук та смертей людських.
І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: «Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого». А йон крізь сміх одказував: «Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…»
І служив йон Богові смерті до останку, бо вранці знайшли Мефодія мертвого у хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.
А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його. Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…
І згадала я тади слова Нестора Семирозума, що їх матка моя переказувала, як ще жива була: «Посланець смерті ходитиме по землі, в ненависті зачатий. І будуть люди, які служитимуть йому вірою та правдою, і молитимуться на нього, забувши Бога життя. І просякне кров'ю земля наша, як водою». Аж так і сталося».
Пізніше Хлопчик навчиться майструвати калейдоскопи з пластинок скла, обклеєних папером, а ще краще — з уламків дзеркала, і химерний барвистий світ відкриється зачарованим очам його. Але такий же дивний калейдоскоп житиме в пам'яті його, де уламки часу, днів і ночей складатимуться в чудернацькі візерунки. Ось їхнє ще лоша, гніде, чеберяє тоненькими ніжками хутірською вулицею від колодязя, де його напувала водою мати, слідом і вона, матір, із відрами на коромислі через плече. І все — один лише цей кінокадр, вихоплений пам'яттю з потоку часу. Або усією родиною: мати, сестри і він, Хлопчик, вони молотять у сінцях просо, дорослі — прачем та палицями, а в руках Хлопчика — уламок дерев'яного обруча від діжі. І вже котить через село фронт, хутірські люди — в льохові, вогко, холодно і страшно, на сходинках — баба Телениха, з іконкою в руках. А вдосвіта вони родиною у вишеньках, в кінці свого городу, на розстеленій постилці; небо темне, хмаристе, шумлять верховіття дерев, у Малащиному дворі грюкає хвіртка. І мати каже: «Се Сашок повернувся». Одна ця фраза, викарбована в пам'яті, і більш нічого. Можливо, мовлена матір'ю особливим голосом, бо вона думала про нашого батька і снила його поверненням додому. І вже Хлопчик сидить на ґанкові того ж хмурого, осіннього ранку, сестри побігли до клубу, у центр села, де уже наші, мати доїть корову, що розстелилася наприкінці літа. Потім вона наливає Хлопчикові у кухля із снарядної гільзи молока, дає кусень хліба. А повз хату Халявинським шляхом у бік Чернігова повзуть військові з ланцюгами на колесах машини. Декількома днями раніше нашу корівку хотів одібрати німець, але мати повисла у неї на шиї і не віддавала навіть під дулом автомата. Німець стрелив над її головою і подався геть. І хоч Хлопчик знає про це лише з розповідей матері та сестер смак молока від порятованої матір'ю корови, і той осінній ранок він запам'ятає на все життя.
Але серед тих калейдоскопічних картинок, де узори — з уламків часового потоку, чітко і сюжетно, довершеною картиною, вирізняється один із раніших днів, можливо, ще з літа сорок другого року. На лавочці біля Артемового двору — посиденьки хутірських жінок. Синє, з кучматими, білими оболоками небо, як це часто у спогадах Хлопчика. Шум машини з Халявинського шляху, за Малащиним двором. Жінки підхоплюються з лави і кидаються у Артемів двір, за хату, за хлівець. Сестри біжать через наш городик у бузкові зарості.
— Ти, Параско, з дитям, тебе не трогатимуть!..
І ми з матір'ю залишаємося на розстаньках, самі-самісінькі. Я — на руках у матері, тулюсь до її теплих грудей, обіймаю рукою за шию. З гори, з-за Малащиного двору, котить машина, легкова, зупиняється біля нас. Верх машини опущено. За кермом — шофер, німець, ще один німець, офіцер, сидить на задньому шкіряному сидінні, біля нього — дівчина, теж у німецькій формі. Офіцер киває до матері пальцем, аби підійшла ближче, джеркоче:
— Партизанен? Партизанен? — Так у пам'яті.
— Партизани у селі є? — запитує по-нашому дівчина.
Мені зовсім не страшно, машина така гарна, така цікава, відкрита, я вперше таку бачу. Страшно матері, і той страх нарешті передається мені, я ховаю лице в материному волоссі, що виглядає з-під косинки.
— Нема партизан, нема! — запевняє мати.
Машина рушає у бік села. Я довго дивлюся їй услід. Вона котиться попід Загальним двором і зникає за колгоспною коморою, назавжди з моїх очей, але не з пам'яті. Мати опускається на лаву і плаче. Від пережитого страху — за мене, за себе. Від принизливого страху на своїй і не своїй землі. Я виціловую її щоки в краплинах сліз. Солоний смак материних сліз — теж у пам'яті, назавжди. Через багато-багато літ у Сумському обласному музеї я довго стоятиму перед іконою, що зветься «Чернігівська Богоматір», жінка із величаво-скорботним обличчям, з дитям на руках, у червоно-кривавих відблисках, і згадуватиму наші хутірські розстаньки, і матір свою з Хлопчиком на руках, і той кривавий час, час війни…
Але що таке війна насправді, я дізнаюся лише через декілька днів після звільнення села від німців. Той страшний спогад нуртує в моїй душі, в моїй пам'яті впродовж десятиліть. Найперше моє оповіданнячко, написане ще в ранній юності, недолуга, але щира спроба побачити війну, смерть очима дитини. Так, як бачив її Хлопчик з материних рук осіннього дня сорок третього року. Хлопчикові щойно виповнилося аж чотири роки. Ані відчуття, ані розуміння смерті, звичайно, не було. Але була чітка, глибока фіксація кожної сцени кривавого дійства на кіноплівці-пам'яті. Мабуть, не лише пам'яті, а й душі, свідомості, підсвідомості, як тепер модно казати. Бо довго ще побачене знову і знову спливало у снах Хлопчика чорним кошмаром. І залишилося в ньому назавжди незаживаючою, пульсуючою раною.
Поранене дитинство.
Хмурий вересневий ранок. З котроюсь із сестер ми пасемо нашу Лиску за Артемовою клунею, на кагатах. Нудотно-солодкий смак пасльону, що китицями, жовтими, у краплях нічного дощу, дражниться з кущів. З поля, повз кагати, стоячи на возі по коліна в соломі, шмагаючи віжками худореброго коника, мчить одноокий Андрій:
— Там, у скирті — німець, офіцер!
Ми стоїмо край поля, за колгоспною вівчарнею. Військова полуторка із солдатами гуркоче полівкою. Сіється дрібна мжичка. В глибині поля, над Ближнім рівчаком, — скирта соломи. Від неї по стерновищу у бік рівчака біжить темна (крізь сіру мжичку) постать. І — все. Кінопроектор пам'яті гасне. Той же похмурий вересневий день. А може, наступний. На Загальному дворі, біля комори — гурт жінок, підлітків, дітей. Хутірські пси. На згірку, ближче до водокачки — шерега військових. Енкаведисти. Нове слово — шпичаком у пам'ять. З гвинтівками в руках. Коло них спійманий у полі, біля скирти німець. Світле, розкуйовджене волосся, кітель розстебнутий, з-під нього визирає нижня сорочка. Босий. Старший над військовими щось читає з паперу. Троє енкаведистів підводять німця до комори, становлять біля стіни, викладеної з грубезних брусів. Енкаведисти відступають на декілька кроків, зводять гвинтівки. Німець залишається біля стіни САМ. Як на сцені сільського клубу. У нього крейдяне обличчя. Плечі під кітелем перехняблені, опущені, і, може, від того руки видаються довгими, трохи не до підігнутих колін, висять, як одчахнені гілки, долоні з-під рукавів — кольору перестиглого пасльону, пальці бігають по сукну штанів. Очима німець ковзав по хмурому небу, з якого знову сіється мжичка. Старший над військовими різким голосом командує, гримлять постріли, з яблунь у дворі шукає в небо чорне вороння. Німець падає, як підтяте сапою кукурудзяне стебло або як стемніле на осінніх дощах уже безголове, вивернуте із землі соняшничиння. На лицях жінок — краплі дощу, а може, і не дощу. Солдати беруть мертвого за ноги і тягнуть через двір до вирви од бомби. Кидають тіло у яму, загортають землею. На моріжку біля комори, де щойно лежав розстріляний німець, — калюжка крові, з чимось білим на дні, а зверху плаває його око.