Голодні хутірські пси злизують кров.
Люди мовчки розходяться, хутірські жінки поволі бредуть Артемовою вуличкою.
— Може, і мой де отак одстав від своїх, а його узяли та поставили до стіни, — каже Богулина Ольга.
— А ти як наче жалієш німця! — суворим, командирським голосом кидає Карусьова Марія. — Яни наших не жаліють!
— Я усіх жалію, — зітхає Ольга. — Бо усі — людяки… І хто тольки сюю войну розпрокляту придумав?!
Ніхто з гурту не відповідає на її сумний зойк. Ніби онімілі, жінки розбредаються по своїх дворах.
Зграя потривоженого пострілами вороння чорним крилом сковзує по низькому, хмаристому небу у мокрі від осіннього дощу поля.
У дворі мати опускає Хлопчика з рук на землю. Але Хлопчик раптом припадає до її колін і плаче — безпричинно, ридає, аж захлинається слізьми.
6
Зими у ранній пам'яті Хлопчика злилися в одну, холодну і довгу, з білим напівмороком у хаті, од застелених войлоком морозу шибок, зі стогоном вітру у заслонках. Серед зими, коли хата геть вихолодала, а дров не було, щоб двічі топити в печі, біля лежанки ставили залізну (з бочки) грубку, колінкувата жестяна труба од неї вздовж комину тяглася в челюсті печі. Грубка страшенно диміла, дим чорними клубками висів під стелею, зате нагрівалася, червонобоке дихала палом од оберемку соломи чи бур'яну. Солому, соняшничиння чи тріски приносили із собою хутірські і з вулиць сусідніх, по той бік Загального двору, хлопці, що збиралися до сестер Хлопчика на вечорниці. Хлопці і дівчата, як казала мати, дуріли допізна, грали в карти навколо каганчика, розповідали страшні казки і бувальщини, багато співали. З часом хлопців усе меншало, залишалися самі дівчата, вони ще довго, десятиліттями, співатимуть, старіючи, своїх сумовитих пісень, кличучи і недокликаючись із того світу своїх суджених…
Хлопці ішли на фронт і не поверталися, ніколи.
Ще довго згадуватимуть сестри, та й мати Хлопчика, Семена Будаша, він був добрий, особливо до нашої сім'ї, допомагав, як міг, закоханий у Любу. Пішов на фронт старший Артемів син, Сашко. Він повернувся, але літ через десяток, одружився на дівчині із сусіднього села і перейшов до неї жити. Прийшла похоронка на Івана Рака, Параска зосталася вдовою із трьома дітьми. Безвісти пропав Борис Богуля. Ольга, одержавши бомагу, бігала по Хутору, як дурна, в самій сорочці, кричала криком. Забрали у військо недавніх поліцаїв — Малащиного Сашка та Івана Отроховича. На Хуторі залишалися лише жінки, підлітки і діти. Бригадиром призначили високу, тлусту жінку із сусідньої вулиці, на прозвисько Бомба.
Головував у колгоспі Козин. Мати Хлопчика пішла на скиртовище у поле по солому. Принесла ношку, навпіл із кригою та снігом, сушила коло печі. Козин приїхав саньми по сліду, залетів у хату, як вітер, сварив (із матами-перематами) матір:
— Я тебе, злодійко, за совітське добро у тюрязі згною!
— За совітське добро мій чоловік у окопах гниє, а ти — під бабські спідниці од фронту ховаєшся! — моя мати не уміла мовчати.
Козин ударив матір. Кулаком, в обличчя. І кинувся із хати геть. А мати стояла на ґанкові і гукала йому вслід:
— Ось вернеться мій Гриша, йон тобі, проклятущому, голову скрутить!
А потім плакала довго і гірко, упавши головою на край столу. Плакала від образи і від тривоги, бо фронт покотився далеко на захід, а батько наш не обзивався і словом. Аж десь напровесні поріг переступила листоноша із синім трикутничком у руці. Мати, як побачила листоношу, упала посеред хати, і сестри довго приводили її до тями. Але то був лист не про батька, а від батька. Батько писав, що тяжко захворів на фронті, декілька місяців провалявся по госпіталях, був при смерті, але тепер поправився і направлений комісією на трудовий фронт, за Урал. Ще він запитував у трикутничку, чи живі його діти і його дорога жонка, а як нема їх серед живих, хай одповість хтось із сусідів. Листа батькові писала сестра Люба, бо мати ще багато днів опісля лежала в постелі із серцем. Під листом батькові підписався, каракулями, яким уже навчали його сестри, і Хлопчик: ВОВА…
Але усе то було життя, у якому живеш щодня і не вельми його помічаєш, звичайне життя. Як не вельми помічає воду, в якій живе риба або люди повітря, яким дихають. Воно ковзає по поверхні душі, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік, не залишаючи по собі глибокого сліду. А було ще інше життя, життя душі, і Хлопчик уже знав про нього, хай не розумом, не словами знав, а чуттям. Він знав, що у світі земному існує чудо, диво, і тільки відчуття чуда-дива — справжнє відчуття, і буде з ним завжди, на усе земне життя, і після земного життя. Бо Хлопчик уже не вірив у смерть, хоч бачив її вочевидь, смерть тіла, на Загальному дворі, біля колгоспної комори.
Чудом було, коли мороз після відлиги серед зими малював на шибках вікон свої чудернацькі мальовки. Спершу невидимий малярик викреслював на шибці тоненькими лініями самі контури рослин і дерев. Відтак на довгих, загогулистих стеблях з'являлися бруньки листя і пуп'янки ще не розквітлих квітів. Ближче до вечора крижані, ще прозорі штришки заповнювали весь аркуш шибки, і це вже був густий ліс, праліс, пуща, в який хотілося увійти і заблукати. Але Хлопчик терпляче чекав, і ось нарешті червоне (на мороз) сонце визирало з-за хмари край неба і прощально висвітлювало вікно холодним промінням. Тоді розбрунькувалося листя на деревах, а пуп'янки квітів розкривалися і малиново спалахували назустріч сонцю. І дивні птахи тріпотіли червоно-бурими крильми у верховітті дерев, а в глибині пралісу жевріли очі сивого, зарослого бородою, але доброго діда-лісовика. Аж тоді Хлопчик заходив до лісу і бродив між дерев та стеблистих квітів, поки день згасав, а разом з ним — і ліс, намальований на шибках вікон, що ставали темно-синіми, непроглядними, а мати запалювала каганця, роздмухавши в припічку вогонь, бо сірників не було, і гукала Хлопчикові, аби він сідав до столу вечеряти.
Чудом була сніжинка на рукаві материної куфайки, коли мати входила до хати знадвору. Сніжинка була майстерно намальована, білим по чорному рукаві, її візерунчасті обриси нагадували зимову квітку із саду, що його обтрусив на небі вітер. Невдовзі сніжинка танула, ставала прозорою краплиною, і це перетворення теж було чудом.
Чудом був приліт на крилах городського, теплого вітру весни. Довгожданий і — раптовий. Ще паморозь на шибках лежала білим пишним смушком, а рами вікон — у наліді, як вишні в клею. Ще сніги на городі ручкалися зі стріхою хлівця, а в хутірській, глибокій вуличці пінилися вище тинів, і люди брели по тих кучугурах урівень з вікнами хат. Усе це Хлопчик бачив лише крізь продухвини в шибках, бо взимку він був прип'ятий до хати, як теля на пасовищі до встромленого у землю кілка. Хлопчик не мав ані теплої одяганки, ані взувачки. Та ось мати, попоравши худобу, заходила ввечері до хати і вже не хукала на червоні від морозу руки, не тулила їх до комина, а казала радісно, особливим, передвесняним голосом: