— Ярославчику, де бо ти?
— Тутоньки, біжу, — відповів я тремтячим голосом на поклик матері і побіг до неї, відчуваючи, як травневий вітер надимає мою сорочечку з білого парашутного шовку і лоскоче худеньке дитяче тіло. А ноги мої в модних фінських черевиках лишали в поросі польової дороги маленькі босі сліди…
Життя повертало на круги свої».
У героя «Спектаклю» Ярослава Петруні — моє дитинство, все інше в нього — від диявола, який спокушав наше покоління впродовж десятиліть. Герой роману повертається у власне дитинство, аби усе своє життя почати спочатку. Ще одна з багатьох людських ілюзій. Ніщо не повертається на круги своя, життя у нас таке, яке воно було, на яке ми спромоглися у складному часові, що випав на нашу долю. І тільки ось так, у Слові, можливе повернення письменника у власне дитинство. Уже не по якісь моральні цінності, теж ілюзійні, бо їх там не було. Уже в досить зрілому віці, будучи автором декількох книг, я приїхав до Петрушина провідати хворого батька. Батькові здавалося, що письменники гребуть гроші лопатою, і батько скаржився, що я мало допомагаю — йому і своїй мачусі. Міф про наших попередників, сталінських «соколів пера», жив у народі. Я намагався пояснити батькові, що великі гроші заробляють лише ті письменники, хто вірно служить владі, на біле каже чорне і навпаки, хто елементарно бреше в своїх книгах. Батько вислухав мою пристрасну промову і по хвилі сказав: «І ти, синку, так роби…» Так званий народ десятиліттями тяжкого виживання, пройшовши через революції, війни, голодівки, був здеморалізований ще більше, аніж «народна інтелігенція». Тепер ми пожинаємо гіркі плоди тої деморалізації. Якраз в середовищі інтелігенції якщо не жили, то хоч би животіли паростки моральності і духовного опору тоталітаризмові. А повертаюся я до свого дитинства, до Хлопчика, аби ще раз відчути свою причетність до буття земного, та й не лише земного…
Іван Лозовий, чоловік тітки Палажки, повернувся з війни з чемоданом, повним сукна, на блискучому трофейному велосипеді. Він в'їхав на ньому в село, як генерал на білому коні. Генералів на білих баских конях полюбляв малювати пізніше мій батько. Велосипед мав високого, вигнутого, як баранячі роги, руля. «Кому война, кому — мать родна, — гомоніли жінки на лавочці біля Артемового двору. — Лозовий служив інтендантом і нажився…» Невдовзі він став у нас бригадиром, Бомбу одіслали в ланку, час керівних жінок у колгоспі скінчився. Того ж року чи наступного моя сестра Марія, скінчивши семирічку, очолила хутірську ланку. Ланка виростила високий урожай жита і ще там чогось, Марії колгоспне начальство пообіцяло звання Героїні. Лозовий, відомий бахур, сказав Марії, що стане Героїнею, якщо поїде з ним під скирту… Марія покинула ланку і пішла працювати на ферму. Батько наш повернувся з війська десь у вересні сорок п'ятого року, якраз возили з поля картоплю і мати перебирала її біля кагат. Хтось сказав їй, що бачив у полі Грицька, який простував на Хутір. Мати покинула кошика і бігла через Загальний двір, голосячи: «Ой, чи ж він без руки, чи ж він без ноги, чи ж він здоровенький?!» Я сидів на ступі під хатою, був вологий, прохолодний, уже осінній день. Городом од поля ішов чужий дядько в шинельці, солдатській шапці, в обмотках. Його зустрічали наші яблуні і з кожною дядько вітався, проводячи по стовбуру долонею. Тут з-за хати вибігла мати і з плачем кинулася до дядька в обійми.
Наступного ранку я лежав біля батька на полу, в постелі. І гриз рафінад, що його батько діставав із солдатського мішка. Окрім шматочків цукру в крихтах тютюну, він привіз мені ще пілотку. У ній я й піду через рік до школи. І забуду її під партою, і страшенно плакатиму. Другого дня на уроці підведуся і запитаю у вчителя: «Дядьку, а ви не бачили моєї шапки?» Відтоді і аж до класу сьомого мене тільки так і дражнили в петрушинській школі. А того, після повернення батька, ранку раптом випогодилося і наступило бабине літо. Павуки парашутили в синьому небі, наче білі хмарки викинули на землю свій десант. Війна закінчилася, але військова термінологія надовго вселилася у мову людей. Мати, як сімнадцятка, крутилася коло печі, готуючи сніданок. Поснідавши, батько з матір'ю взялися до роботи. Коло нашої пригребиці стояла копичка незмолоченого жита. Батько підмів двір і обставив його попід тинню снопами. Відтак клав снопи на середину току і, вимахуючи ціпом, молотив. Золотисте зерно прискало у всі боки, шерхотіло в снопах. Околот мати знову в'язала у снопики і ставила замість необмолочених. Потім вона віяла зерно совком, а батько спочивав на ґанкові. Я тулився до нього, уже батько не здавався чужим дядьком. Бо господарював на нашому обійсті. Через сусідську грядку придибала і обвисла на тину Рачишина Валя. Я гайнув через перелаза, став коло неї і гордо, радісно сказав:
— Мій батько повернувся з війни!..
Валя раптом заревла, як мала дитина, і побігла геть, до свого двору.
— Ти дурненький, таким не можна хвалитися, — докірливо, але без гніву, того дня вона не могла гніватися, мовила мати. — Таким не можна хвалитися, вона ж — сирітка. Чи я казала тобі, Гриша, що Ракового Івана наші підмели ще в сорок третьому, десь тут, коло Чернігова, він і голову свою поклав?
Батько крякнув, як вутка, і став витирати подолом білої сорочки, в якій молотив, заплакані очі. Потім виніс із хати декілька рафінадин, всипав мені у жменю: «Однеси дівчинці, од зайця» Я поплуганився на Валине подвір'я, але вона зачинилася в хаті і дверей мені не відкрила. Я згриз їх у бур'яні. Рафінад був солонуватий од батькових чи моїх сліз.
Банально нагадувати зайвий раз, що світ земний — це театр. Та й небесний світ, принаймні в уявленні людей. Та й не знав я тоді, що таке театр, що таке кіно, навіть радіо в очі не бачив, чув лише від старших, що є воно. Телефонну лінію провели в село, вкопавши стовпи і навісивши дроти на сині скляні чашечки, наштиркнуті на залізні гаки, денцями вгору, коли я вже ходив до класу третього чи четвертого. Стовпи гули, коли до них припадеш вухом, і мої однокласники переконували одне одного, що то гудуть людські голоси. Я зробив епохальне відкриття, що то гуде в дротах вітер, і відстоював свій єретичний погляд на природу явищ, за що одержав добрих штурханів від Ковганового Миколи, переростка і забіяки. Я ще жив у кам'яному світі, ранньому, а може, пізньому неоліті з його ручними жонами, ступами, дерев'яними олійницями і дерев'яними відрами, коромислами, ходив у штанях полотняних, фарбованих у бузині або в настій дубової кори, з паличками на помочах замість ґудзиків. І все ж те надвечір'я ранньої осені сорок п'ятого року згадується мені тепер мов якесь театралізоване дійство, сцена із найнайсучаснішої модернової вистави. Можливо, через те, що хата Ольги Богулі стояла на пагорку, а двір, зарослий солонцем, без жодної халабудинки і деревини, зеленим фартухом збігав до хутірської вулиці. Сонце уже скочувалося за верховіття дерев по той бік вулиці, тіні видовжувалися, вповзали у двір, зате хатка і згір'я нижче неї були яскраво висвітлені. Павутиння бабиного літа ще політувало в небі, але вже прощально, нагадуючи про перший сніг, який не забариться. Ольжина хата з маленькими вікнами і низькими сінешними дверима була тільки лаштунками сцени, з-за яких актори з'являлися, аби узяти участь у дійстві. Точніше — акторки, бо двоє Ольжиних синів, Миколай та Володя і я сиділи в оркестровій ямі, якщо вже користуватися і далі театральними термінами, край двору навколо діжі, на віці якої стояв патефон. Ми накручували пружину патефона, міняли голки і платівки, яких було десь із півдесятка, усі з піснями і маршами воєнних літ.
Того дня, а це була неділя, Богулина Ольга, випросивши в колгоспі конячку, повезла на базар поросятко, поцвинка, а з базару привезла — патефон.
Хутірські жінки за звичаєм сиділи на лавочці, під Артемовим двором, зустрічаючи базарників, піших і кінних, перепитуючи про ціни в місті і хто що купив. Ще на горі, край Халявинського шляху, Ольга завела патефона, поставила платівку з якимсь побідним маршем і так в'їхала в село. Воза трясло на нерівній дорозі, голка стрибала і скреготіла об платівку, але марш звучав на всю московську силу, як полюбляв казати Артем, на всю околицю. Хутірські жінки були вражені до глибини своїх практичних, такими їх зробило тяжке життя, душ. Ще багато років, та й десятиліть, згадуватимуть вони про ту тріумфальну, наперекір усім бідам, лихам і смертям, з'яву Ольги на наших розстаньках. Треба було знати крайню бідність Богулихи, аби належно осмислити сам факт купівлі нею патефона. Сини її, та й сама Ольга, ходили в такому дранті, що навіть я на їхньому тлі, в своєму полотняному, але фарбованому в бузині і без прорізів вбранні виглядав багачем і модником. У хаті не було доброї ряднини, діти спали на голому черені, а вкривалися — материною куфайчиною. Три закінчені горшки, глиняна миска та ще дерев'яні ложки, що їх вистругав старший син, Миколай, — ото й усе хатнє начиння. Я дружив із її молодшим сином, своїм тезком, і досі їхня халупка — від ямкуватої глиняної долівки до голих вогких кутків — перед моїми очима.