Щойно я побував у своєму селі, на батьківщині, де, як мовиться, мого пупа закопано. Усе, про що пишу, справді — лише в пам'яті моїй. Інший Хутір, інші люди на Хуторі, навіть лице землі — і те інше. Од розкішного батькового саду, де проминуло моє дитинство, скороминущим пам'ятником бовваніють у кінці городу дві яблуні, напівзасохлі, чорні, справді, ніби обпалені часом. Од гаю, в ярку, де я біля куща розквітлої шипшини готувався до іспитів за десятий клас, залишилася тільки канава, поросла бур'янищем. І тільки в кутку городу, у колишніх вишеньках, дві стрункі, юні тополі, що виросли з невмирущого, ніби вічного коріння. Ще в сорок шостому, ремонтуючи стару хату, батько спиляв тополю. Пагін відріс, викохався в крислате дерево, і його знову спиляли, коли мачуха з дочкою будували новий дім. На місці Ольжиної хатки біліє котедж, вимурований дачником. Сама Богулиха, виявляється, ще жива, але у притулкові для перестарілих. Довго лежала в лікарні, забирати з лікарні не було кому, син навідріз відмовився: «Не треба мені матка…» Ось сільрада і «притулила» Ольгу.
І рядки могил у вічній книзі землі.
Час зітре і їх, напише нові — шматок поля для нового кладовища уже обгороджено парканчиком. Ця гола, ще не записана сторінка найбільше вражає.
Навколо батькової могили піднявся високий вишняк: у куточку кладовища, де приблизно материна могила, розлогі осокори, що ронять жовте листя, мов сльози. Мої сльози, і більш нічиї, бо вже нема кому пам'ятати мою матір і жаліти за нею, окрім мене. Пишу ці рядки того дня і тої ж години, коли вона померла, — сорок вісім років тому.
Я приїхав у Петрушин з книгою пам'яті в душі і почувався людиною з того світу. Бо усе, про що я писав, пишу і писатиму — існує вже лише в мені.
Вертаючись до Києва машиною, я підібрав на околиці Чернігова жінку з Олишівки, де минула моя юність. І Олишівка досі живе в моїй пам'яті, але та, моя Олишівка, якою вона була сорок років тому. Коли жінка, яку я підвозив, ще й не народилася. Я називав імена та прізвища людей, які жили перед моїм внутрішнім зором, і чув у відповідь: нема, помер, померла. Навіть шовковиць у дворі редакції і тих давно нема, вони залишилися лише в моїх романах та повістях. Особливо пригнітила мене вістка про недавню смерть колгоспного агронома із сусіднього з Олишівкою села, Сашка Солов'я. Він працював тоді у районній сільгоспінспекції, ми дружили, водили по райцентру «козу», я до найменших дрібниць пам'ятаю його весілля із вродливою олишівською дівчиною Ніною, навіть що пили і їли на весіллі. Не один раз, ще працюючи в редакції, я гостював у їхній оселі, в Хрещатому.
— Удова уже Нінка, вдова…
Я ніби мандрував по сторінках своїх книг. На петрушинській вулиці до мене підійшов підстаркуватий, більмоокий дядько: «Ти, Володю, мене пам'ятаєш? Ми разом училися в школі, я — в четвертому класі, ти — у першому». Справді, у перші повоєнні роки класи були спарені, в одній кімнаті, з одним учителем. «Звичайно, пам'ятаю!..» — запевнив я. Але не пам'ятав. Його не було в моїх книгах. Той світ ніби віддзеркалився в моїх писаннях, і вже годі розібрати, що справжніше, реальніше: відображення в слові чи сама реальність, та, колишня…
Але сад справді був. І був Хлопчик у саду.
Вишні стояли довкола обійстя двома рядами з трьох боків, як солдати в строю, здається, такий стрій зветься каре, і кожна була схожа на іншу. Зате яблуні і груші мали своє, неповторне лице, свою особистість. Навіть яблуні одного сорту, — путинки, антонівки, пепінки — різнилися одна від одної запахом, смаком яблук, поставою стовбурів, візерунком гілля на тлі неба. Хлопчик щоранку вітався до них, мов до живих, і дерева відповідали на привітання. Яблуні жаліли Хлопчика, коли йому було зле, коли його зобижали дорослі чи діти, раділи його маленьким радощам. Яблуні приходили до нього в дитячі сни. І досі вони сняться мені, не сад, а кожна яблуня осібно, і досі я розмовляю з ними, як із живими, хоч більшості з них уже давно немає на світі, окрім двох напівзасохлих окоренків. Навіть пнів од них на городі не залишилося, коріння і те давно зотліло в землі. Побіля хати росли тільки три яблуні: пепінка, путинка і антонівка, та ще груша-дичка, просто задвіркового вікна, усі інші — в кінці городу, ближче до поля. І коли яблука та груші починали наливатися соком, батько лаштував у кінці городу курінь із сухих жердин, накритих торішньою соломою та сухим бур'яном. Долівку куреня він встеляв пахучим сіном, накошеним у вишеньках, де щоліта зеленіла рясна трава. Вночі сад стеріг батько, Хлопчик у курені — днював. Ці стиглі, літні дні, в самотині, наодинці із садом, під солодке гудіння бджіл і джмелів у конюшині, під солодкими яблунями, у сонячно жовтих ополонках гарбузового квіту по всьому городу, засадженому картоплею, під сонне шелестіння листя з вітерцем, що повіював із поля, під сполошне гупання яблук об суху серпневу землю…
Лірика.
І я мав у дитинстві щасливі дні. У літі сорок шостого. Які так швидко скінчилися. І не стало дитинства. Не стало Хлопчика. Хлопчика не стало, коли не стало матері. Той, що лишився жити у його подобі, уже був іншим.
Але і в щасливому літі сорок шостого уже звучала дисонансом одна тривожна нота. Коли так гостро, оголеною душею відчуваєш світ, вона не може не з'явитися… Бо світ земний — не лише день, а й ніч, не лише світло, а й темрява, яку щедра уява населяє усіляким страховинням. А може, це було передчуття — страх перед пітьмою, яка невдовзі поглине, забере навіки мою матір. Між садом і двором нашим на городі широкою смугою, густим гаєм стояла кукурудза. Вона тільки і вродила засушливого літа сорок шостого року. Довге листя кукурудзи на гінких стеблах таємниче шерхотіло, а під ним було темно. В тій зеленкуватій темряві росло багато бур'яну, але коли мати посилала мене нарвати свиненяті, я рвав його будь-де, тільки не в кукурудзі. Стежка від куреня до хати стелилася повз смугу кукурудзи, і це було мукою — наважитися, врешті-решт, пробігти, пролопотіти, промчати по ній без оглядки, напівзаплющивши очі. А страх наздоганяв, хапав за плечі, морозним холодом забирався під полотняну сорочечку… Смішний тепер з вершини прожитих десятиліть страх, безпричинний, але такий реальний тоді, не підвладний тверезому розумові. Втім, і в пізнішому житті він не раз наздоганяв мене, і не лише мене, а й багатьох із мого покоління, страх не перед привидами, а реаліями суспільства, у якому нам випало жити, хоч тепер, у суспільстві оновленому, ті реалії видаються такими ж ілюзійними, як привиди із кукурудзяного пралісу. Лише одиниці з нас перебороли той страх, можливо, не такі чутливі, не з такими оголеними душами, і їхні імена тепер викарбувані золотом на сторінках політичної історії України. Ми ж, митці, були здатні на те, на що здатні. І хто вправі вимагати від нас чогось більшого, окрім хіба що нас самих?!
Якби той день міг тривати вічно. Або його можна було воскресити не лише у пам'яті. Втім, чи не забаганки це? Адже він існує в душі моїй, існуватиме, допоки я живий. Тепер залишиться в слові — на якісь роки, можливо, на десятиліття, можливо, і на довше. А вічність? Що таке вічність? Коли й світу земного вік, у космічних вимірах, — одна мить! Безсмертя — одна із солодких ілюзій, і тільки. Цукеринка в роті, яка швидко тане.
Але ж був той день. Передосінній. Кінець серпня, а долі, під яблунями, під волоським горіхом, під грушею-дичкою уже багато рудого листя. Бо літо видалося спечне. Ми рвемо яблука. Путинки. Жовто-рожеві, як вранішнє сонечко, вони — у кошиках, кошовках, на постилці, біля стежки через город. Ми — уся наша сім'я: батько, мати, сестри, я. Здається, ми уже ніколи отак, усією сім'єю не зберемося. Принаймні, якщо й зберемось, це не відкладеться в пам'яті моїй. Сестра Люба закінчить учительський інститут і вчителюватиме в Ізмаїльській області. Потім не стане матері. А поки що ми усі разом, і пахнуть у корзинах та кошовках жовто-рожеві путинки, і наливаються соком на сусідніх яблунях антонівки, і по-осінньому шерхотить під ногами опале листя. І крутиться поміж нас руде, під колір листя цуценятко, яке прибігло за сестрою аж із Чернігова. Його звуть Агай. Раптом цуценя дзвенить на весь куток. Од хутірської вулички, через грядку, де вже викопано картоплю і самі червонясті чуби бурякової гички стримлять із чорної землі, до нас простує чужий дядько, у хромових чоботях, галіфе і темному кітелі.