— Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік…
— Яно, мо', і так, як ти гомониш, тольки не так яно буде, — мій батько згорнув чорними, в сажі — прибіг одним із перших на пожежу, вибив двері, намагався вивести худобу, але було вже пізно, задихнулася худоба у диму — руками самокрутку, облизав край газетного папірця і сунув її до рота. — А буде так, що власть сельська запише сей підпал по графі — помста несознательних елементів за мудре керівництво бригадою, бо так їм вигідно перед вищеньким начальством. Ніхто з них і не згадає, що Іван Лозовий — блядун несусвітній, а тольки пам'ятатимуть, що йон — галіфетчик. Ще нас усіх попотягають…
Аж так воно і сталося, як передрікав мій мудрий у цих справах батько. Наїхало міліції. Днями і ночами хуторян сповідували у сільській раді. У батька мого допитувалися, як це він одним із перших помітив пожежу і прибіг на дворище бригадира, не спалося, а чому не спалося. Артема звинувачували, що він стояв збоку, біля тину, не намагався гасити пожежу, отже, мовчки співчував паліям. Сашка Малащиного, який кидався у вогонь і розтягав багром стіни хліва, підозрювали, що він, колишній поліцай, робив це про людське око, а насправді — чи не він і підпалив, помщаючись колгоспному активістові. Найважче прийшлося Василю Будашу: він так і не з'явився на пожежі, бо підночовував у своєї дівки, в Розі, і довго не хотів у тім признаватися. До всього, Василь напередодні посварився з бригадиром, який не дав йому коней — вивезти гній на город. Мабуть, на Будаша б і списали той підпал, відправивши на кілька літ заготовляти ліс для Країни Рад. Але комісія, розгрібаючи недопалки, знайшла під ними ящик новеньких гвіздків, що восени пропали з бригадної хати, і справу прикрили…
Усі сільські галіфетчики у той чи інший спосіб, а тягли з колгоспу, і злодій злодія оберігав.
«Ворон воронові ока не виклює», — казав мій батько, і це була правда.
Тієї зими з'явився на Хуторі, поселившись у Явдохи Теленової, міський хлопець. Його прислав у село завод, аби встановити на фермі парові котли і навчити селян варити картоплю для свиней за останнім словом науки і техніки. Він недочував, був контужений на фронті. Хлопець уподобав нашу Марію, щовечора приходив до нас, водив її до клубу, на танці чи в кіно, хоч і Явдоха мала дочку, Наталку, одних літ із Марією. Невдовзі він посватався до Марії з тим, щоб забрати її з собою, до Чернігова. Сестра навідріз відмовилася. Можливо, душа не лежала, а найвірогідніше, що був хлопець чужаком. Ще й родичі та сусіди лякали: «Завезе йон тебе невідь-куди та й покине…» Хлопець поїхав до Чернігова — з Наталкою Явдошиною. І прожила за ним Наталка вік свій, як за кам'яною горою, баринею прожила. Хлопець виявився метикуватим, майстровитим, вимурував дім на околиці міста. А Марія наша десь через рік вийшла заміж за сільського красеня з Рогу. І пробідувала вік увесь, короткий, правда, у хатині над болотом. Бо красень невдовзі потрапив до в'язниці на багато літ за крадіжки та розбій і помер за ґратами, в Сибіру. У злиднях, хворобах, виростила Марія, не без моєї помочі, двох дочок, старшу встигла віддати заміж. Обидві дочки подалися до Чернігова, не вельми часто провідуючи матір-страждалицю. І стоїть Марія в пам'яті моїй біля хатинки своєї, виглядає дочок своїх невдячних, чи не бредуть вони з гостинцями по грузькій, болотистій вулиці, хапаючись за тинки. Виглядає і досі, хоч давно уже, ще в середині сімдесятих, упала коло призьби на землю сиру та уже й не підвелася, зійшла в самотині кров'ю…
Господи, за віщо покарав Ти сестер моїх життям коротким і страдницьким?!
Переконую себе, що сестри віддали роки свої непрожиті мені, аби зміг щось зробити у цьому житті.
Через те і сідаю кожного ранку, як каторжанин за весла, за друкарську машинку — єдине моє виправдання і єдина моя спокута.
3
Сьогодні стільки пройдисвітів тиндичать нам з екранів телевізорів і газетних сторінок про свої контакти з інопланетянами, що я нізащо б не наважився до тої словесної бурди додати ложку ще й свого варива. Якби не розповів уперше про цей випадок із власного дитинства ще року вісімдесятого, задовго до суспільної памороки, в новелі «Подих чудесного». Можливо, я був перший божевільний з численної когорти хворих на голову. Можливо, і справді не усе в нашій земній, такій реальній реальності піддається строгому логічному аналізові. Так чи інакше, а я можу чесно стверджувати і будь-чим присягатися, що такий випадок був, принаймні він — у пам'яті моїй. Трапилося це уже десь після пожежі на дворищі Лозового, наприкінці зими чи на початку весни батько мій уже торгував у сільській лавці, повертався пізно і вечорами я сам залишався у порожній хаті. Сестра Марія, звісно, дівувала: прибігши з ферми, швиденько переодягалася в чисте і спішила до клубу. Я боявся хати, навіть серед дня. Я боявся підпіччя, такого таємничого, боявся підпілля, де лежала картопля, а за картоплею, у глибині лежала ніч, боявся пічурок у печі, боявся закутків між стіною і піччю, навіть закапелочків на трямові, бо й там лежав чорний обмилок ночі. Коли сутеніло в хаті, темрява, виповзаючи з кутків, потроху відтісняла мене до одного з вікон, найчастіше до того, що виходило в сад, бо його ніщо не застило, тільки засніжена білизна городу і небо над ним. На небі проступали зорі, я переконував себе, що то матір дивиться на мене, і вже не було так страшно, так самотньо в незатишному земному світі. Найчастіше я й засинав біля вікна, прихилившись до лутки, батько, повернувшись із лавки, переносив мене, геть захололого, на лежанку. А одного вечора… Ось як описував я цей випадок у «Подиху чудесного»:
«І раптом над вишняком у кінці городу засвічується зоря. Мовби невидима рука повісила її в небі на нитці-промені. Зоря погойдалася крихітним, але сліпуче яскравим маятничком і попливла вниз, за нею стелився білий слід. Зоря вочевидь росла, аж поки не стала яскравою кулею, більшою од сонця і навіть од старого, повного місяця. Куля зависла над вишняком, пульсуючи, наче жива. І вишняк, і город, і весь Хутір освітилися, як серед дня, і хата наповнилася білим, легким, схожим на місячне сяєвом. Раптом тіні од вишень простелилися через город аж до призьби, поповзли по шибках химерним мереживом — куля опускалася. Вона приземлилася одразу за вишняком, на колгоспному клинці і різноколірно запромінилася, немов сонце, яке сходить. Коротку мить тривало те видиво. І вишні, і яблуні, і курінь під яблунями, складений із старого соняшничиння, і весь наш город аж до пригребиці, до призьби були у райдужній поливі. Потім кольори згасли, куля знову стала біла, тільки білизна її тепер аж різала очі. Сійнувши іскрами, вона повільно попливла в небо і пливла, поки не стада завбільшки з яблуко, відтак завбільшки із звичайну зорю, нарешті розтанула, загубилася, зникла з очей. Тієї ночі я літав у сні і вперше бачив кольоровий сон… Ледь розвидніло, я одягся і побіг у вишняк, за яким приземлялася біла куля…Одразу за нашими вишнями крихітним острівком цвіли червоні маки. Мати моя страх як любила червоні маки… Тієї ж миті пелюстки маку, наче сполохані птахи, почали повільно злітати…» І так далі. Годі цитувати, бо далі — література… Не було, звичайно, жодних маків. А було відчуття, що зі мною щось важливе відбувалося тієї ночі. Що саме — не міг пояснити тоді (та й кому було пояснювати?! Обсміяли б — і тільки), не можу і тепер. Пам'ятаю лише ту променисту кулю над вишняком, а потім мене ніби відключили. Скільки часу минуло — не знаю. Можливо, і час зупинився. Я став схожим на ватяну ляльку, яку невідома сила несе над городом назустріч сяєву, що його випромінює куля. Сяєво ковтає мене, і все, жодного спогаду. Потім я знову сиджу на підвіконні у порожній і темній хаті, а куля прощально пульсує далеко в небі. Щось схоже я відчував у лікарні, коли мене провідувала мати, а потім брала кошовку на плечі і йшла в село, залишаючи мене серед чужих людей. Мене провідали, тут, на Землі, а хто? Звідки? Провідали і знову залишили самого.