А спершу були слова: ПІЧ. ПОЛ. МОЛОКО. ГАМ. ЛЕЖАНКА. ХАТА. НЕБО. СОНЦЕ. ЖИЖА. СКРИНЯ. КЕТА. ЯБЛЯ…
Слово «ЯБЛЯ» вбирало усі слова. Бо ЯБЛЯ — це був він, Хлопчик, так прозвали його сестри, а всі слова були в ньому, і все, що означали слова, було в ньому, і він був усім, що ці слова означали, бо Хлопчик і навколишній світ ще були нероздільні.
— МАМА. ДАЙ, ЯБЛЯ…
І НАЗВАВ АДАМ ІМЕНА ВСІЙ ХУДОБІ, І ПТАСТВУ НЕБЕСНОМУ, І ВСІЙ ПОЛЬОВІЙ ЗВІРИНІ.
Твій шлях на вершини — шлях на піч, в підстелля, підстрішшя, піднебесся земного світу.
Прочеберяти босими ногами по холодній, вистудженій морозним подихом із дверей підлозі, зіп'ястися навшпиньки, облягти животом на край дошки, обіпертися ліктями, ривок усього тіла — і ти, щасливий, уже котишся по широчезному полу, до подушок біля стіни, високих, як кучугури снігу за вікном. УРА, НАШІ, НІМЦІ, БОМБА, САМОЛЬОТ, АТАКА, ОКІП, ФРОНТА! — ти безтямно і пристрасно, аби лише приглушити страшок, вигукуєш усі слова, які вклала у твою дитячу голівку війна. Проте лежанка упокорюється тобі без бою, вона лише трошки вища од полу. На лежанці ти озираєшся і спочиваєш після атаки. У кутку, під стіною — діжа, кругла дерев'яна хатка, щільно накрита віком, в ній живе квасне тісто, кавалочок, на самім денці, присипане борошном, воно спить, дихаючи кислим, спить до того дня, коли мати заходиться пекти хліб. Тоді тісто ростиме, підніме віко і гляне навколо білим, булькатим оком, і запитає тільки у тебе, бо ніхто, окрім тебе, того голосу не вчує: «А чи є ще хто живий у цьому великому світі?» Біля діжі хижо скалить до тебе зуби рубель, широкі, руді, але ти його майже не боїшся, він не кусається, лише погрозливо торохкотить, коли мати прасує твою нагорнуту на качалку свіжовипрану сорочку. Ти страшенно боїшся залізної праски, що дрімає на виступі комина, над лежанкою. Навіть сонна, праска страшна, бо у неї — великі, гострі ікла, а писок — як у сердитого пса. Коли ж сестра розкриває її зубату пащеку і всипає у ту пащеку совок розжареного, палаючого вугілля, праска клацає зубами і дихає вогнем, димом, наче змій із казки, прочитаної тобі сестрою Любою. У присмерках хати праска зирить хижими, червоними очищами і, побризкана водою, шипить, мов гадюка. Ти уже знаєш: люди їдять хліб, теля їсть траву, праска їсть вогонь із печі. Сьогодні вона люта, бо давно не годована.
Тепер страх перед праскою додає сили і мужності, ти безоглядно ставиш ногу у темну пічурку в комині, запахаєшся руками за край рядна, яким застелено черінь, ще одне відчайне зусилля і ти — на черені. Піч — пуп світу, який у тобі і в якому — ти.
— Мамо, я уже на печі! Я, САМ!
Твоя найдорожча, бо — найперша — перемога.
4
Лавочка під Артемовим, Блюмовим, по-вуличному, двором, що разом із невеликим городом, чітким прямокутником вписаний у двір Загальний. Початок Хутора, витоки Хутора, розстаньки, схожі на обчикрижену січкарнею Артемову долоню, з трьома пальцями-вуличками, одна вулиця — в глибину Хутора, в поля, повз колодязь, хутірські хати, нанизані на неї, як білі намистини, друга — до колгоспної комори і далі, на сільське кладовище, третя вулиця, крута, гориста, за Малащин двір, на Халявинський шлях, до таємничого і вабного города. Лавочка — хутірський клуб, хутірська збірня, хутірський парламент. Тут гуртується хутірська ланка (Параска Гуцова, мати моя, незмінна ланкова, аж до хвороби, яка звела її, молоду ще, в могилу), аби з сапками через плече чи із серпами брести в поля, на роботу, тут хуторяни чекають на корів із череди, тут збираються гулять у святкові дні. Моє постійне місце — біля лавочки, під тином. Ще є на Хуторі діти, мої однолітки, ще накочуються у хмарах куряви дитячі ватаги з Карусівщини, сусіднього, люднішого кутка. Але мене мало вабить гонитва за обручами, гра в піжмурки чи гра у війну, кидання «бомб» — із піску і широкого листя лопухів. Не розумію і не замислююся — чому, але мене магнітом тягне до себе людський гурт, людська гомонка. «Чого бо се ти туточки розсівся, коло старших! — гримне якась жінка, захотівши розказать щось таке, що для дитячих вух не підхоже. — Іди до діток гулять!» Я неохоче бреду на розстаньки, де кубляться мої однолітки, але невдовзі тихцем ковзаю повз тинок і знову клубком згортаюся неподалік лавочки. З часом до мене звикають, як до бузку по той бік тину чи до берези над лавочкою. І гомонка хуторян вростає, в'їдається в мою душу навік, як петрушинська курява, в якій ми, діти, купаємося. Вона вкладається у свідомість пласт за пластом, осідає на денці пам'яті, майже нічим не нагадуючи про себе впродовж багатьох років, аби через десятиліття, на схилі життя, настирно клубочіти, вирувать і проситися у Книгу…
Останнім пішов із Хутора, на кладовище, Олексій Отрохович. Уже стояла скумасною пусткою посеред поля садиба Карусів, навіть дочка Петра Петровича і Марії — Віра Петрівна, моя учителька, — померла. Уже розсипалася в порох хата Палажки Лозової і бур'яном та дерезою заросло хатище, уже розібрала свою халупину на дрова Ольга Богулина, а сама перебралася у таку ж стареньку хижку своєї родички, але в селі. Уже на місці садиб Ніни Реп'яхової, Параски Ракової і Явдохи Теленової росли дачі міських скоробагатьків, а Олексій усе ще стеріг старий Хутір. Сам-один у порожній, холодній хаті, що її серед зими по вікна замітало снігом із полів. Діти і онуки жили в Чернігові, правда, не забували батька і діда, час від часу навідували, привозили харчі. На плівці мого диктофона досі його хриплуватий, спокійний, розважливий голос, записаний, коли я приїздив до Петрушина із професором Рубчаком. Десь через півроку Олексія Отроховича не стало, переселився на кладовище, здав свій пост… Кому? Вітрові з поля, небу над руїнами старого Хутора, такому незворушному. Звичайно, буде з часом нове життя на Хуторі, але це уже буде інше життя. Коли помер Артем Блюм, а невдовзі, наступної зими, і мій батько, і над Хутором, над полем, над кладовищем висів яскравий місяць-повня, моя мачуха Мотря Тихонівна казала: «Уже твій батько і Артем сидять на лавочці, між могил, покурюють і гомонять про жисть земну і небесну…» Ця уявна картинка досі в мені, хоч минуло після смерті батька уже понад двадцять років і сама Мотря Тихонівна лягла в землю сиру. Усі наші хутірські люди лежать в одному кутку кладовища, край поля. І я можу нафантазувати їхні посиденьки, їхні гомонки під маревним місячним сяєвом…
Палажка Лозова переселилася на кладовище лише декількома роками раніше від Олексія, найближчого, через вулицю, сусіди. Жінок хутірських, своїх поровесниць, вона пережила усіх. В останні роки свої просилася в сільського начальства, аби її влаштували у притулок для перестарілих. Задля цього їй доводилося цілісінький день дибати через село із Гори на Низ, де сільська Рада, і ночувати на лавочці під клубом. Іноді сільське начальство змилостивлювалося і відвозило Палажку на Хутір колгоспною машиною, їй усе обіцяли, посилали в район документи, але місця в притулкові не знаходилося. Я записував Палажчині спогади наприкінці сімдесятих і вже тоді вона скаржилася, що ось-ось помре в самотині або її привалить стеля. Стелю справді підпирало декілька колод, вона вся прогнила, стріха текла, а знадвору похилена набік хатина була обтикана кілками. Опісля і Палажка, і хата прожили ще з десяток літ. Померла Палажка серед зими, у люті морози і тіло її пролежало в хаті тижнів зо два, а може, і довше, ніхто достеменно не знає, поки не переступила порога листоноша, що принесла бабі пенсію. Напровесні березневі вітри з поля повалили і хату, вона упала набік і справді розсипалася на порох…
Тетяна Отроховичова пішла із цього світу, з Хутора, тихо і непомітно. Втім, як і жила. Хлопчик, задля якого я, власне, і пишу цю книгу, мало що може пригадати про неї. Окрім хіба що чорного, розшитого червоними квітками фартуха. І весь її одяг — спідниця, кофтина — були переважно темні. Так відклалося у пам'яті Хлопчика. Тетяна рідко з'являлася на люди, до лавочки біля двору Артема Блюма. Хіба що, коли ланка збиралася на розстаньках, аби брести у поле, на роботу. Голосу її я в собі не чую, хоч голоси більшості хутірських жінок— досі в мені. Розмовляла вона стиха, а більше мовчала. Зустрічав корову з череди найчастіше сам Олексій Отрохович. Але і він сідав завжди збоку від гурту, під в'язом із лелеками, лише зрідка, коли до нього зверталися, випускаючи із тонких, сірих вуст скупі слова. Тінню ковзав він хутірською вуличкою повз наші вікна, вертаючи додому з колгоспної роботи, неодмінно — з кошовкою в правиці. На дні кошовки — інструменти, а зверху — щось та з деревини: обрізки дощок, заготовка для віконної рами, колодочка, хоч би стружка на розпал печі. Весь свій вік, відколи колгосп, Отрохович столярував у будівельній бригаді або на фермі. Тетяна була ще непомітнішою тінню, тінню його тіні. «Яна прожила свій вік за Олексієм, добренно прожила», — резюмувала моя Мотрона Тихонівна, сповіщаючи, щойно я, в черговий свій приїзд, переступив поріг хати, про кончину Тетяни. Про смерть вона завжди говорила охоче і з особливим піднесенням у голосі. Але для мене людина, якщо я встиг записати її спогади, не вмирала…