— Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.
Але вона просто дивиться вниз, на свої босі ноги, на аж чорні підошви, оскільки відколи вона переїхала до цього старого, брудного будинку, підлоги ніхто не мив. І, зрозуміло, ця леді мене не хоче.
— Добре, — озивається вона, — я ціную, що ви їхали так далеко. Чи можу я хоча б віддати вам гроші за бензин?
Я беру свою сумочку та запихаю її під пахву. Вона мило мені всміхається, я могла б умить стерти цю її усмішку. Клята Гіллі Голбрук.
— Ні, мем, не треба.
— Я припускала, що буде клопітно когось знайти, але…
Я стою та слухаю її вибачення, а сама просто думаю: «Леді, покінчимо з цим, і я скажу Лерою, що нам треба їхати на Північний полюс до Санта Клауса, де ще ніхто не чув брехні Гіллі про мене».
— … і на вашому місці я теж не захотіла би прибирати такий великий будинок.
Я втупилася в неї. Тепер вона просто виправдовується, роблячи вигляд, що Мінні не отримає роботи, бо Мінні сама не хоче цієї роботи.
— А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?
— Усе гаразд, уже п’ять служниць відмовились, бо тут надто багато роботи.
Я глянула на свої сто шістдесят п’ять фунтів ваги, а мої п’ять футів зросту ледь не вискочили з уніформи.
— Надто багато для мене?
Якусь секунду вона кліпає.
— Ви… ви це робитимете?
— А ви гадаєте, я проїхала весь цей шлях сюди, аж на кінець світу, просто щоб спалити бензин? — Замовкаю. Тільки не наламай дров, вона пропонує тобі ро-бо-ту. — Міс Селіє, я радо працюватиму у вас.
Вона сміється, ця божевільна жінка хоче мене обійняти, проте я трохи відступаю, даючи їй зрозуміти, що це не для мене.
— Стривайте, спочатку треба дещо обговорити. Ви маєте сказати, в які дні мені приходити… і всяке таке. А також скільки ви платите.
— Я думаю… приходьте, коли вам зручно, — відповідає вона.
— У міс Волтер я працювала з неділі до п’ятниці.
Міс Селія гризе свій рожевий ніготь.
— Ви не можете приїжджати сюди у вихідні.
— Добре. — Мені потрібні всі дні, та, можливо, пізніше вона дозволить мені готувати для якоїсь вечірки чи щось таке. — З понеділка до п’ятниці. Отже, вранці мені коли приходити?
— А коли вам зручно?
У мене ще ніколи не було такого вибору. Я відчуваю, як мої очі звужуються.
— Як щодо восьмої? У міс Волтер я приходила на восьму.
— Добре, о восьмій — це дуже добре. — Вона стоїть і чекає на мій наступний крок.
— Тепер ви мусите сказати, коли мені йти.
— А коли? — запитує Селія.
Я закочую очі.
— Міс Селіє, це ви повинні мені сказати. Так має бути.
Вона ковтає слину, їй справді дуже важко. Я просто намагаюся пошвидше закінчити, допоки вона не передумала мене брати.
— Як щодо четвертої години? — питаю. — Я працюватиму з восьмої до четвертої, матиму трохи часу на обід чи щось таке.
— Гаразд.
— Тепер… нам треба обговорити платню, — продовжую я, і пальці на моїх ногах починають рухатися. Мабуть, платня невелика, якщо п’ять служниць уже відмовились.
Жодна з нас не озивається.
— Ну ж бо, міс Селіє. Скільки ваш чоловік радить вам платити мені?
Вона дивиться на кухонний комбайн, яким, б’юсь об заклад, навіть не вміє користуватись, і видає:
— Джонні не знає.
— Ну гаразд. Увечері спитайте його, скільки він платитиме.
— Ні, Джонні не знає, що я наймаю служницю.
Моє підборіддя опускається до грудей.
— Тобто він не знає?
— Я не розповім про це Джонні. — Її блакитні очі стають такими великими, наче вона дико його боїться.
— А як містер Джоні вчинить, якщо прийде додому й заскочить на своїй кухні темношкіру жінку?
— Вибачте, я просто не можу…
— Я скажу вам, як він учинить: він дістане пістолет і пристрелить Мінні просто тут, на цій ненапуцованій підлозі.
Міс Селія хитає головою.
— Я не розповім йому.
— Тоді я змушена піти, — оголошую я. Лайно. Я це знала. Ще коли переступила цей поріг, то знала, що вона ненормальна…
— Не те, щоб я його обманювала. Мені просто потрібна служниця.
— Звичайно, вам потрібна служниця. Остання, мабуть, отримала кулю в голову.
— Він ніколи не з’являється вдома протягом дня. Ви лише прибиратимете й навчите мене готувати вечерю, на це піде всього кілька місяців…