Я занюхала щось згоріле. І побачила, як із духовки валить дим.
— А потім, за кілька місяців, ви мене звільните?
— А потім я… розповім йому, — сказала вона, та спохмурніла від самої думки про це. — Будь ласка, я хочу, щоб він думав, що сама можу впоратись. Хочу, щоб він думав, що я… чогось варта.
— Міс Селіє… — Я хитаю головою, не вірячи, що вже сперечаюся з цією леді, хоч іще й дві хвилини тут не пропрацювала. — Гадаю, ви спалили свій торт.
Вона хапає ганчірку, кидається до духовки й рвучко смикає за торт.
— Ой! Трясця!
Я ставлю сумочку й відсовую її вбік.
— Не можна чіпати гарячу бляшку мокрим рушником.
Я беру суху ганчірку, дістаю чорний корж і кладу його на бетонну сходинку.
Міс Селія дивиться на попечену руку.
— Місіс Волтер казала, що ви прекрасно готуєте.
— Ця стара з’їсть дві бобинки й говорить, що вже наїлася. Мені не вдавалося примусити її з’їдати хоча б щось.
— Скільки вона вам платила?
— Долар за годину, — зізнаюся, трохи соромлячись. П’ять років, а вона не платила мені навіть мінімальної зарплати.
— Тоді я платитиму вам два.
Відчуваю, як мені перехоплює подих.
— Коли містер Джоні виходить вранці з дому? — питаю, стираючи масло, що розтає просто на столі, без тарілки.
— О шостій. Він не може довго тут тинятися. А повертається з офісу близько п’ятої.
Я підрахувала, що навіть із меншою кількістю годин отримаю більше. Хоч можу й нічого не отримати, якщо мене пристрелять.
— Тоді йтиму о третій. Матиму по дві години, щоби прийти й піти, не перетнувшись із ним.
— Добре, — киває вона. — Краще перестрахуватись.
Дорогою до виходу міс Селія кидає торт у паперову торбинку.
— Доведеться закопати це у відрі для сміття, щоби він не дізнався, що я спалила ще один.
Я беру торбинку з її рук.
— Містер Джоні нічого не побачить. Я викину його біля себе.
— Ой, дякую. — Міс Селія хитає головою, наче це найкраще, що хтось колись для неї робив. Вона стискає кулаки й тримає їх під підборіддям. Я прямую до машини.
Сідаю у продавлене сидіння «форда», за який Лерой все ще сплачує щотижня своєму босові дванадцять доларів. Насамкінець відчуваю полегшення. Нарешті я знайшла роботу. Мені не потрібно їхати на Північний полюс. Санта ж не буде розчарований.
— Так Мінні, вмощуйся, я розповім тобі про правила роботи в будинку білої леді.
Того дня мені виповнилося чотирнадцять. Я сиділа за маленьким дерев’яним столиком на маминій кухні й розглядала карамельний торт, що застигав на стійці. День народження був єдиним днем у році, коли я могла їсти досхочу.
Я збиралася покинути школу та влаштуватися на свою першу справжню роботу. Мама хотіла, щоб я пішла до дев’ятого класу — вона мріяла стати вчителькою, а не працювати в домі міс Вудри. Та моя сестра мала проблеми із серцем, а мій нікчемний тато був п’яницею, тож залишалися тільки ми з мамою. Хатню роботу я знала. Після школи саме я готувала та прибирала. Але якщо я працюватиму в чужому домі, то хто наглядатиме за нашим?
Мама взяла мене за плечі та повернула до себе, щоб я дивилася на неї, а не на торт. Мама була суворою. Дуже. Вона була правильною. Вона ніколи нічого ні в кого не брала. Вона похитувала пальцем просто перед моїм носом, так, що в мене аж очі заболіли.
— Мінні, правило за номером один: під час роботи в білої леді: нікого нічого не стосується. Ти не пхаєш свого носа у клопоти білої леді та не плачешся їй про свої. Неспроможна оплатити рахунок за світло? Дуже болять ноги? Запам’ятай одну річ: білі люди — не твої друзі. Їх це не цікавить. І коли міс Біла леді заскочить свого чоловіка із сусідкою, то не лізь, чуєш мене?
— Правило за номером два: Біла леді не повинна заскочити тебе на своєму туалеті. І неважливо, що ти туди хочеш так, що аж не можеш втримати в собі. Якщо немає туалету для прислуги, дочекайся, допоки вона буде далеко від туалету, яким сама не користується.
— Правило за номером три, — мама сіпнула мене за підборіддя та повернула обличчям до себе, бо мене знову був зацікавив торт. — Правило за номером три: коли ти готуєш їжу для білих людей, куштуєш іншою ложкою. Коли ти візьмеш ложку до рота, гадаючи, що ніхто не бачить, а потім покладеш назад у каструлю, то далі краще все викинути.
— Правило за номером чотири: щодня бери одну й ту саму чашку, виделку й тарілку. Зберігай їх в окремій шафі та скажи білій жінці, що надалі ти братимеш саме їх.