— Правило за номером п’ять: ти їси на кухні.
— Правило за номером шість: ти не б’єш її дітей. Білим людям подобається давати їм льопанці самим.
— Правило за номером сім: це останнє, Мінні. Ти мене слухаєш? Не огризайся.
— Мамо, я знаю, як…
— Ой, та я чую тебе, коли ти думаєш, що не чую, щось бурмочеш, що я прошу тебе почистити димохід, що бідній Мінні залишається останній маленький шматочок курки. Якщо ж ти огризнешся до білої леді зранку, то вже пополудні бурмотатимеш щось собі під ніс на вулиці.
Я бачила, як поводилася мама з міс Вудрою, всі ті «так, мем», «ні, мем», «звичайно, мем», «я вам вдячна, мем». Чому я маю бути такою? Я знаю, як перечити людям.
— Тепер ходи сюди й обійми свою мамусю у твій день народження… Господи, яка ти важка, Мінні.
— Я весь день ніц не їла, коли я зможу з’їсти свій торт?
— Не кажи «ніц», тепер говори правильно. Я не вчила тебе висловлюватись, як мул.
Першого дня в домі білої леді я з’їла бутерброд із шинкою на кухні й поставила свою тарілку на місце в буфеті. Коли їхній малий негідник украв мій гаманець і заховав його в духовці, я не вліпила йому по задниці.
Та коли біла леді звеліла:
— А тепер, для певності, випери весь одяг руками, а потім поклади його до пральної електромашини, щоб закінчити прання.
Я відповіла:
— А навіщо прати його руками, якщо це зробить електропралка? Це найбільша витрата часу, про яку я коли-небудь чула.
Біла леді усміхнулася мені, й через п’ять хвилин я опинилася на вулиці.
Працюючи на міс Селію, я зможу вранці провести своїх дітей до початкової школи, а коли ввечері прийду додому, то ще знайду час на себе. Я не спала вдень від народження Кіндри 1957 року, а з таким графіком роботи — з восьмої до третьої — могла би, якби захотіла, щодня трішки подрімати. А що до міс Селії автобуси не ходять, доведеться брати машину Лероя.
— Жінко, ти не братимеш моєї машини щодня, а що, як я матиму денну зміну й треба буде…
— Лерою, щоп’ятниці вона платитиме мені сімдесят доларів готівкою.
— То я візьму велосипед Шуґар.
У вівторок, наступного після співбесіди дня, я припаркувала машину трохи нижче від будинку міс Селії, так, що з-за повороту її не було видно. Швидко пройшла дорогою та в’їздом. Жодні інші машини там не проїжджали.
— Я тут, міс Селіє. — Того першого ранку я заглянула до її спальні. Вона знаходилася там, сиділа на покривалі з досконалим макіяжем і в такій нічній сорочці, ніби у п’ятничний вечір, хоч був саме вівторок, і, наче Біблію, читала плітки в «Голлівуд Дайджест».
— Доброго ранку, Мінні! Рада тебе бачити, — говорить вона, а я наїжачуюся, коли біла леді така доброзичлива.
Роззираюсь у спальні, намагаюсь оцінити масштаби роботи. Там кремовий килим, величезне жовте ліжко з балдахіном, два грубі жовті стільці. Усе охайно, одяг на підлозі не валяється. Простирадло заправлено. Ковдру охайно складено на стільцеві. Але я дивлюсь, я роздивляюсь. Я відчуваю. Щось не так.
— Коли розпочнемо наш перший кулінарний урок? — запитує вона. — Можемо почати сьогодні?
— Думаю, за кілька днів, потому, як сходите до крамниці й купите все нам потрібне.
Якусь секунду вона розмірковує й каже:
— Мінні, можливо краще, якщо підете ви, бо ви знаєте, що та скільки купити.
Я дивлюся на неї. Більшість білих жінок любить самостійно ходити скуплятися.
— Добре, тоді я піду зранку.
Я бачу маленький рожевий килимок, покладений на килим біля дверей до ванної. Покладений навскоси. Я не декоратор, але розумію, що рожевий килимок не пасує до жовтої кімнати.
— Міс Селіє, перш ніж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануєте розповісти про мене містеру Джоні?
Вона опустила очі на журнал на колінах.
— Думаю, за кілька місяців. До того часу я мушу навчитися готувати й не тільки готувати.
— Кілька — тобто два?
Вона прикушує нафарбовані губи.
— Думаю радше… чотири.
Що? Я не працюватиму чотири місяці, наче злочинець-утікач.
— Ви не зізнаєтесь йому до 1963 року? Ні, мем, до Різдва.
Вона зітхає.
— Добре. Але перед самим Різдвом.
Я рахую.
— Сто… шістнадцять днів. Ви йому скажете. Через сто шістнадцять днів.
Вона заклопотано насуплюється. Мабуть, не очікувала, що служниця так добре рахує. Нарешті погоджується:
— Гаразд.
Тоді пропоную їй перебратися до вітальні, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кімнату, де все вельми охайно. Дуже повільно відчиняю її шафу для одягу — і все так, як я і гадала: на мою голову вивалюється сорок п’ять речей. Тоді зазираю під ліжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали кілька місяців.