— Смажити? — Вона знизує плечима.
— Не лише смажити. У вас коли-небудь застрягало щось липке у волоссі, типу жуйки? — Я стукаю пальцем по бляшанці з «Кріско». — Правильно, «Кріско» допоможе. Помажте дитині попку — не знатимете попрілостей. — Кидаю три ложки на чорну пательню. — Я навіть бачила, як леді наносили його собі під очі, а чоловікам мастили потріскані п’яти.
— Погляньте, як красиво, — говорить вона. — Ніби біла глазур для торта.
— Очистити клей із цінника, змастити дверні петлі. Вимкнули світло — встромлюєте туди гніт і маєте свічку. — Я запалюю вогонь, і ми спостерігаємо, як смалець топиться на пательні. — І після всього цього я все-таки підсмажу на ньому курку.
— Гаразд, — погоджується вона, зосередившись. — Що далі?
— Вимочуємо курку в маслянці — починаю я. — Тепер змішуємо паніровку. — Я насипаю борошно, сіль, перець, паприку й дрібку кайєнського перцю у два паперові мішечки. — Так. Покладіть шматки курки в мішечок і потрусіть його.
Міс Селія кладе сирі курячі стегна в торбинку та струшує нею.
— Ось так? Як у рекламі «Шейк енд Бейк» по телику?
— Так, — кажу й беру рота на замок, бо якщо це не образа, то не знаю, на що це скидається. — Так само, як «Шейк енд Бейк».
А потім застигаю на місці. Чую звук автомобільного двигуна на дорозі. Завмираю та прислухаюся. Я бачу великі очі міс Селії: вона теж прислухається. Ми думаємо про одне й те саме: а коли це він, то де мені сховатися? Звук двигуна віддаляється. Ми обоє знову дихаємо.
— Міс Селіє, — я зціплюю зуби, — чому ви не розповісте чоловікові про мене? Гадаєте, він не здогадається, коли їжа стане смачнішою?
— Ой, я не подумала про це! Може, хай курка трохи підгорить?
Скоса зиркаю на неї. Я не палитиму курки. Вона не відповіла на запитання, та я незабаром витягну це з неї. Дуже обережно кладу темне м’ясо на пательню. Жир кипить, а ми стежимо, як темніють курячі стегна й ніжки. Бачу, як міс Селія мені всміхається.
— Що? Щось на моєму обличчі?
— Ні, — витискає вона, сльози навернулись їй на очі. Доторкається до моєї руки. — Я просто дуже вдячна, що ви тут.
Я витягую руку з-під її руки.
— Міс Селіє, ви маєте набагато більше приводів для вдячності, ніж я.
— Я знаю. — Вона оглядає кухню, наче щось жахливе. — Я ніколи не мріяла про таке.
— Ну й хіба ви не щасливі?
— Я ще ніколи не була такою щасливою.
На цьому закінчимо. Під усім цим щастям вона не здається щасливою.
Тієї ночі я телефоную Ейбілін.
— Учора міс Гіллі була в міс Ліфорт, — повідомляє Ейбілін. — Вона розпитувала, чи комусь відомо, де ти працюєш.
— Боже, якщо вона мене знайде, то все зруйнує. — Минуло два тижні після Страшного жаху, якого я заподіяла тій жінці. Як би її потішило моє миттєве звільнення.
— Як зреагував Лерой, що ти отримала роботу? — питає Ейбілін.
— Геть прибитий. Він ходить по кухні перед дітьми, як півень, — кажу. — Поводиться так, ніби він єдиний утримує сім’ю, а я просто розважаюсь. А потім у ліжку мій великий старий бик мало не розплакався.
Ейбілін сміється.
— Лерой дуже гордий.
— Так, я просто мушу бути впевнена, що містер Джонні не заскочить мене.
— І вона не зізналася тобі, чому не хоче, щоб він знав?
— Каже, що хоче, щоб він думав, ніби вона сама спроможна готувати й прибирати. Але причина не в цьому. Вона щось від нього приховує.
— Хіба ж не смішно, як усе склалося. Міс Селія не може нікому нічого сказати, тому що містер Джонні дізнається. Тож міс Гіллі тебе не знайде, бо міс Селія не може нікому нічого сказати. Ти навіть якби й хотіла, то не змогла б улаштуватися краще.
— Угу, — це все, що я можу відповісти. Не хочу здатися невдячною, бо це Ейбілін знайшла мені роботу. Але не вдається позбутися відчуття, що всього лише подвоїла свою проблему з міс Гіллі: тепер додався ще й містер Джонні.
— Мінні, мені треба тебе запитати, — Ейбілін прочищає горло. — Ти знаєш міс Скітер?
— Така висока, часто приходила до міс Волтер грати в бридж?
— Ага, як вона тобі?
— Хтозна, така сама біла, як і решта. А що? Що вона про мене говорила?
— Про тебе нічого, — запевнила Ейбілін. — Вона просто… кілька тижнів тому, не знаю, чому й досі про це думаю. Вона дещо мене запитала. Запитала, чи я хочу все змінити. Біла жінка ніколи не запитувала…
Але потім до спальні ввалюється Лерой і просить кави перед нічною зміною.
— Ну, він прокинувся, — кажу. — Давай пошвидше.
— Ні, не зважай. Нічого такого, — відступається Ейбілін.