— Але ви щасливі?
— Звичайно, я щаслива. Ви теж щасливі. Великий будинок, велике подвір’я, турботливий чоловік. — Похмуро глипаю на міс Селію, щоби переконатися, що вона це помітила. Бо я не біла людина, щоби питати, чи достатньо вона щаслива.
І коли в міс Селії згоріли боби, намагаюся застосувати весь свій самоконтроль, хоча моя мама божилася, що я народилася без нього.
— Гаразд, — ціджу крізь зуби, — зготуємо ще одну порцію перед тим, як містер Джонні прийде додому.
Якби це була якась інша жінка-роботодавець, то я би раділа, що можу ще годину покомандувати нею. Але міс Селія, вона дивиться на мене такими великими очима, ніби я — найкраще у світі після лаку-аерозолю для волосся, ліпше б вона вчинила так, як повинна, — наказала мені щось робити. Цікаво, чи пов’язане якось те, що вона цілими днями лежить, з тим, що вона нічого не розповідає про мене містеру Джонні. Думаю, що в моїх очах вона зауважила якусь підозру, бо якось ні сіло ні впало каже:
— Мені часто сняться якісь жахіття, що мушу повернутися до Шуґар-Дітча й жити там. Тому я так багато лежу. — Потім швидко киває, так, наче репетирувала це. — Бо не сплю ночами.
Я всміхаюся, немов справді вірю в це, й знову беруся за протирання дзеркал.
— Не робіть цього занадто добре. Залиште декілька плям. — Завжди щось є — дзеркала, підлога, брудна склянка в мийці або повне відро для сміття. — Ми повинні робити все правдоподібно, — додає вона, а моя рука всоте тягнеться до тієї брудної склянки. Я люблю, коли все чисте, коли прибрано.
— Я хотіла би щось зробити з отією азалією, — одного дня сказала міс Селія. Вона мала звичку лежати на дивані під час транслювання моїх оповідей і постійно перебивати. Я вже двадцять шість років слухаю «Провідне світло», відколи мені було десять і я слухала передачу по маминому радіо.
Іде реклама «Дрефт», і міс Селія дивиться через заднє вікно на чорного чоловіка, який згрібає листя. У неї стільки кущів азалії, що незабаром її дворик нагадуватиме той, що навесні у «Звіяних вітром». Я не люблю азалії, й уже, напевно, мені не подобається той фільм, бо в ньому зобразили рабство, наче велике щасливе чаювання. Якби я грала Мамку, то порадила би Скарлетт підтерти тими зеленими шторами свій маленький білий зад. І пошила би собі звабливу сукню.
— І знаю, що якби обрізати той кущ, він би зацвів, — править далі міс Селія. — Але спочатку я би зрізала ту мімозу.
— А що не так із тим деревом? — я притискаю носик праски до коміра сорочки містера Джонні. У моєму дворі нема навіть чагарника, не те що дерева.
— Мені не подобаються ці пухнасті квіти. — Вона дивиться так, мов їй чогось бракує. — Вони ніби волоссячко маленьких діток.
Мене бісить, коли вона так говорить.
— Ви знаєтесь на квітах?
Вона зітхає.
— Я в Шуґар-Дітчі займалася квітами. Навчилася їх вирощувати, сподіваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахіття.
— Тоді вийдіть надвір, — починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. — Трохи порухайтеся. Подихайте свіжим повітрям. — Вийдіть звідси.
— Ні, — зітхає міс Селія. — Я не можу бігати туди-сюди. Мені потрібен спокій.
Мене справді починає дратувати все: що вона ніколи не виходить з дому, як вона всміхається, немовби щоденний прихід покоївки — найкраща частина її дня. Це як свербіж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.
— Може, вам варто знайти друзів, — пропоную. — У місті є багато жінок вашого віку.
Вона супиться.
— Я намагалася. Навіть не пригадую, скільки разів я телефонувала тим леді, питала, чи можу допомогти з організацією дитячого свята або щось зробити вдома. Але вони не телефонували. Жодна з них.
Я нічого не кажу, бо це не дивно. З такими грудьми, як у неї, й волоссям кольору «Золотого самородка».
— Тоді пройдіться крамницями. Купіть собі обновки. Поводьтеся так, як поводяться білі жінки, коли в будинку покоївка.
— Ні, думаю, краще трохи відпочину, — мовить вона, й дві хвилини потому чую, як вона повзе сходами до порожньої спальні.
Гілка мімози стукає у вікно, я підстрибую, обпікаю палець. Замружуюся, щоб заспокоїти серце. Залишилося ще дев’яносто чотири дні цього хаосу, та я не впевнена, чи витримаю хоч на хвилину більше.
— Мамо, дай мені чогось поїсти. Я голодна. — Ось що минулої ночі заявила мені моя наймолодша дівчинка, Кіндра, їй п’ять. Уперлася руками в боки й виставила ногу вперед. У мене п’ятеро дітей, і я пишаюся, що спочатку навчила їх говорити «так, мем» і «прошу», а вже потім «печиво». Усіх, крім однієї.