Це нове. Обводжу його.
Не заперечиш, в університеті я важко працювала. Доки мої друзі пили ром з колою на вечірках «Фі Дельта Тета» та приміряли мамині корсети, я сиділа в читальні й годинами писала — здебільшого курсові роботи, а ще оповідання, погані вірші, епізоди Доктора Кілдера, рекламні пісеньки «Пелл-Мелл», листи-скарги, листи з вимогою викупу, любовні листи хлопчакам, яких я зустрічала в класі, але з якими мені не вистачило нахабства заговорити, і які я так і не надіслала. Звичайно, я мріяла про побачення з футболістами, але моєю справжньою мрією було одного прекрасного дня написати щось таке, що люди справді читали б.
У четвертому семестрі на останньому курсі я подала заяву тільки на одну роботу, але це була хороша робота, за шістсот миль від Міссісіпі. Я кинула двадцять центів у телефонний апарат у супермаркеті й розпитала про посаду редактора у видавництві «Гарпер енд Роу», що знаходиться на 33-й вулиці в Мангеттені.
Я побачила оголошення в «Нью-Йорк Таймс» в університетській бібліотеці й того самого дня надіслала їм своє резюме. Сповнена надії, я навіть зателефонувала щодо квартири на 85-й Іст-стрит, квартири з однією спальнею та плитою за сорок п’ять доларів на місяць. Авіакомпанія «Дельта» повідомила мені, що квиток в один бік до аеропорту Айдлвайлд коштує сімдесят три долари. Я не бачила сенсу подаватися більше, ніж на одну роботу, але вони зі мною так і не зв’язались.
Мій погляд ковзає вниз — Робота: чоловіки. Там мінімум чотири колонки, заповнені оголошеннями — банківські менеджери, бухгалтери, фахівці з кредитів, збирачі бавовни. На цій сторінці оголошень «Персі енд Ґрей» пропонує посаду молодшого стенографіста й платить чоловікам на п’ятдесят центів на годину більше.
— Міс Скітер, вам телефонують, — гукає Паскаґула знизу сходів.
Я спускаюся до єдиного телефона в домі. Паскаґула тримає слухавку. Вона маленька, як дитина, на зріст навіть не п’ять футів, і чорна, як ніч. Її волосся закручене навколо голови, а білу робочу сукню спеціально підшито, щоби пасувала до її коротких рук і ніг.
— Вам телефонує міс Гіллі, — каже вона й мокрою рукою подає мені слухавку.
Я сиджу за білим металевим столом. Кухня велика й квадратна, там жарко. В окремих місцях чорно-біла лінолеумна плитка потріскалася, а перед мийкою зносилася й стала тонкою. Нова срібляста посудомийна машина стоїть посеред кімнати, до неї прикріплений шланг, який тягнеться від крана.
— Він приїжджає в наступні вихідні, — говорить Гіллі. — В суботу ввечері. Ти вільна?
— А-а-а, треба перевірити календар, — відповідаю. В голосі Гіллі немає й сліду нашої сварки в бридж-клубі. Я не надто цьому довіряю, та відчуваю полегшення.
— Не можу повірити, що це нарешті станеться, — продовжує Гіллі, бо вона вже місяць намагається звести мене з кузеном свого чоловіка. Вона таки не відступається, хоча той надто гарний для мене, не згадуючи вже, що син сенатора.
— А ти не думаєш, що ми повинні… спочатку познайомитися? — запитую. — Я маю на увазі, перш ніж підемо на побачення?
— Не нервуй. Ми з Вільямом постійно будемо поруч.
Зітхаю. Це побачення вже двічі скасовували. Можна тільки сподіватися, що його не відкладуть знову. І ще — мені лестить віра Гіллі, що такого, як він, міг би зацікавити хтось, схожий на мене.
— О, і треба, щоб ти прийшла й забрала ці записи, — говорить Гіллі. — Я хочу, щоби моя ініціатива була в наступному випуску, ціла сторінка та фото.
Я мовчу.
— Йдеться про туалети? — Хоча лише кілька днів тому вона порушувала цю тему в бридж-клубі, я мала надію, що про це вже забули.
— Це називається «Санітарна ініціативна норма для прислуги» — Вільяме-молодший, вгамуйся, бо отримаєш у мене, Юл Мей, ходи сюди — й це мені потрібно вже цього тижня.
Я редактор інформаційного вісника Ліги. Але Гіллі її президент. І вона намагається вказати мені, що друкувати.
— Гляну. Не знаю, чи є місце, — брешу.
Паскаґула стоїть біля мийки та крадькома зиркає на мене, ніби чує слова Гіллі. Я дивлюся на туалет Константін, тепер він Паскаґулин. Це поруч із кухнею. Крізь прочинені двері я бачу крихітну кімнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влізе склянка води. Я ніколи не була всередині. Коли ми були дітьми, мама попередила, що відшмагає нас, якщо зайдемо до туалету Константін. Я сумую за Константін більше, ніж за будь-ким у своєму житті.