— Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирішувати. — Константін була так близько, що я бачила її темні ясна. — Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?
Її великий палець був притиснутий до моєї долоні. Я кивнула, що зрозуміла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазі білих людей. І хоч я, як і раніше, почувалася нещасною й знала, що, найбільш імовірно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зі мною, ніби я є чимось більшим, аніж дитиною білої матері. Усе життя мені вказували, як думати про політику, темношкірих, дівчаток. Але через великий палець Константін, притиснутий до моєї руки, я зрозуміла, що насправді маю вибір, у що мені вірити.
Константін з’являлася на роботу на шосту, а під час збирання врожаю на п’яту. Вона готувала татові булочку із соусом, і він ішов у поле. Коли я прокидалася, вона майже завжди стояла на кухні, а з радіо на кухонному столі лунали повчання проповідника Ґріна. Коли вона мене зауважувала, то всміхалась.
— Доброго ранку, красуне!
Я сиділа за кухонним столом і розповідала свої сни. Вона стверджувала, що сни віщують майбутнє.
— Я була на горищі, дивилася вниз, на ферму, — описувала я. — Бачила верхівки дерев.
— Ти станеш хірургом по мозку! Верхівка будинку означає голову.
Мама снідала зранку в їдальні, потім переходила до кімнати відпочинку трохи повишивати чи написати листи місіонерам в Африці. Зі свого зеленого крісла їй було видно практично все, що відбувалося в будинку. І це здавалося дивовижним, що за ту частку секунди, коли я минала двері, вона помічала все. Я прожогом проскакувала, почуваючись мішенню для гри в дартс, самим яблучком.
— Євгеніє, ти ж знаєш, у цьому будинку не жують жуйку.
— Євгеніє, оброби рану спиртом.
— Євгеніє, марш нагору й причешися, а раптом хтось наскочить у гості.
Я дізналася, що зручніше ходити потай у шкарпетках, аніж у взутті. Навчилася використовувати задні двері. Навчилася носити шапки, затуляючи обличчя руками, коли проходила повз кімнату. Але здебільшого навчилася просто залишатися на кухні.
У Лонґліфі літні місяці тягнулися, як роки. Я не мала друзів, з якими зустрічалася би щодня: ми жили занадто далеко, тож у нас не було білих сусідів. У місті Гіллі з Елізабет усі вихідні проводили одна в одної, а мені дозволяли ночувати в них лише раз на два тижні. Через це я багато бурчала. Я сприймала Константін як належне, та, думаю, усвідомлювала, як мені з нею пощастило.
У чотирнадцять я почала курити. Потихеньку тягала цигарки з Карлтонових пачок «Мальборо», які він тримав у своїй тумбочці. Йому було майже вісімнадцять, і ніхто не зважав, що він уже багато років курив крізь, де тільки хотів, — у будинку чи в полі з татом. Іноді тато курив люльку (він не курив цигарок), а мама, на відміну від більшості своїх друзів, не курила взагалі. Мама заборонила курити, поки мені не виповниться сімнадцять.
Тож я прокрадалася у двір і сиділа на гойдалці під величезним старим дубом, що ховав мене. Або ж пізно вночі я зачиняла вікно моєї спальні й курила. У мами був гострий зір, але вона майже не чула запаху. А Константін зрозуміла відразу. Вона примружилась, ледь усміхнулась, але не сказала нічого. Якщо мати прямувала до заднього ґанку, коли я ховалася за деревом, Константін бігла й вдаряла мітлою по залізних сходових поручнях.
— Константін, що ти робиш? — питала її мама, та я до того часу вже зминала недопалок і кидала його в дупло дерева.
— Просто чищу тут старий віник, міс Шарлотто.
— Ну, роби це тихіше, будь ласка. Ой, Євгеніє, ти за ніч виросла ще на дюйм? Що мені робити? Йди… одягни сукню, що тобі пасує.
— Так, мем, — водночас відповідали ми з Константін і усміхались одна одній.
О, це чудово, мати когось, із ким можна разом тримати секрети. Якби у мене була сестра або брат із меншою різницею у віці, я би знала, як це. Це ж не лише куріння чи уникання мами. Це хтось, хто був би з тобою після того, як твоя мати майже замордує тебе до смерті, бо ти жахливо висока, і кучерява, і дивна. Хтось, чиї очі сказали б просто, без слів, «Зі мною у тебе все гаразд».
Утім, говорити з нею не завжди було солодко. У п’ятнадцять новенька дівчинка вказала на мене й запитала:
— А що це за бузько?
Навіть Гіллі сховала усмішку перед тим, як відвести мене вбік, удаючи, наче ми її не почули.