— Константін, який у тебе зріст? — запитала я, не зумівши приховати сльози.
Константін примружилась:
— А в тебе який зріст?
— П’ять футів одинадцять дюймів, — плакала я. — Я вже вища за баскетбольного тренера в команді хлопців.
— Ну, а в мене п’ять футів тринадцять дюймів, тож покинь себе жаліти.
Константін була єдиною жінкою, на яку мені доводилося дивитися вгору, щоб поглянути в її очі.
Перше, що помітно в Константін, окрім її зросту, — це очі. На тлі темної шкіри вони здавалися світло-коричневими, яскраво-медовими. Я ніколи не бачила в темношкірої людини світло-карих очей. Насправді, на Константін було безліч відтінків коричневого. Її абсолютно чорні лікті взимку вкривав сухий білий пил. Шкіра на її руках, шиї та обличчі мала колір чорного дерева. Долоні її рук помаранчеві, й мене завжди цікавило, чи стопи такі самі. Втім, я ніколи не бачила її босоніж.
— У ці вихідні тільки ти і я, — сказала вона, усміхаючись.
У ті вихідні мама й тато їхали з Карлтоном оглядати університет Луїзіани й Тулейн. Наступного року мій брат вступав до коледжу. Того ранку тато заніс розкладачку на кухню та поставив поруч із туалетом Константін. Вона завжди спала там, коли ночувала в нас.
— Ходи побачиш, що я маю, — покликала вона, показуючи на комірчину. Я відчинила двері й угледіла в її сумці складанку на п’ятсот деталей із зображенням гори Рашмор. Це наше улюблене заняття під час її ночівлі в нас.
Тієї ночі ми сиділи кілька годин, жували арахіс і перебирали на кухонному столі деталі головоломки. Надворі розгулялася негода, а ми в затишку вибирали частинки складанки. Лампочка на кухні згасла, а потім знову засяяла.
— Хто це? — спитала Константін, дивлячись крізь окуляри в чорній оправі на коробку з-під головоломки.
— Це Джеферсон.
— О, справді. А це хто?
— Це… — я нахилилась. — Я думаю, це… Рузвельт.
— Я впізнаю тільки Лінкольна. Він схожий на мого тата.
Я завмерла, тримаючи в руці деталь головоломки. Мені було чотирнадцять, і я ніколи не отримувала балу, нижчого ніж «А». Я була розумна, проте дуже наївна. Константін поклала коробку й знову зосередилася на деталях.
— Тому що твій тато був таким… високим? — запитала я.
Вона всміхнулась.
— Тому що мій тато був білим. Моя мама була високою.
Я відклала деталь.
— Твій… батько був білим, твоя мама… темношкірою?
— Ага, — мовила вона й усміхнулася, складаючи два шматки докупи. — Ану, глянь там. Підходить.
Я мала так багато запитань. Хто він? Де він? Я знала, що він не був одружений із мамою Константін, бо це протизаконно. Я взяла із заначки, що принесла до столу, цигарку. Мені було чотирнадцять, я почувалася дуже дорослою, тож закурила. Коли я це зробила, верхнє світло стало приглушеним, брудно-бурим, і лампочка тихо задзижчала.
— О, мій тато люби-и-ив мене. Завжди говорив, що я його улюблениця. — Вона відкинулася на спинку стільця. — Він приходив додому щосуботи після обіду та якось приніс мені десять стрічок для волосся, десяти різних кольорів. Він привіз їх із Парижа, вони були з японського шовку. Я сиділа в нього на колінах увесь час, відколи він приходив і аж допоки мусив уже йти, а мама ставила на патефоні, що він їй подарував, Бессі Сміт, і ми співали:
Я слухала з широко розплющеними очима, нічого не розуміючи. У тьмяному освітленні її голос майже світився. Якби шоколад був звуком, це був би голос Константін. Якби спів був кольором, це був би колір цього шоколаду.
— Якось я голосно ридала. Гадаю, мала причину для смутку — бідність, холодна ванна, хворий зуб, щось таке. А він так довго тримав мою голову, притиснувши до себе. Коли ж я підняла голову, то побачила, що він теж плаче, і він… зробив те саме, що я роблю тобі. Ти знаєш, про що я. Притиснув великий палець до моєї руки й сказав… Він попросив пробачення.
Ми сиділи там і дивились на деталі головоломки. Мама не хотіла, аби я дізналася, що батько Константін білий, що він вибачився перед нею за таке життя. Це було те, чого я не мала знати. Я відчувала, що це подарунок Константін для мене.
Я докурила свою цигарку, погасила її до срібної гостьової попільнички. Світло знову стало яскравішим. Константін усміхнулася мені, я всміхнулась у відповідь.
— Чому ти ніколи не розповідала мені цього раніше? — спитала я, вглядаючись у її світло-карі очі.
— Скітер, я не можу тобі нічого розповідати.