— Ласкаво просимо до «Джексон джорнал». Чим можу допомогти?
Я домовилася про зустріч позавчора, не минуло й години після того, як одержала листа від Елейн Стайн. Я запитала щодо співбесіди на будь-яку вільну посаду. І здивувалася, що зі мною так швидко захотіли зустрітись.
— У мене зустріч із містером Ґолденом.
Секретарка в трапецієподібному платті шкандибає у віддалений кінець кімнати. Я намагаюся погамувати тремтіння рук. Заглядаю через прочинені двері до маленької кімнатки, обшитої дерев’яними панелями. Там четверо чоловіків у костюмах вистукують друкарськими машинками й шкрябають олівцями. Згорблені, заморені, у трьох із них лише по підківці волосся на голові. У кімнаті серпанок із цигаркового диму.
Знову з’являється секретарка й, тримаючи в руці цигарку, робить жест рухатись за нею:
— Ідіть за мною.
Попри свою нервозність, усе, про що зараз думаю, — старе правило з коледжу: «Дівчата з братства “Ксі Омега” ніколи не ходять із цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловіки за якими розглядають мене, і через димову завісу до внутрішнього кабінету.
— Зачиняй їх! — гаркає містер Ґолден, щойно я відчинила двері та ступила до кімнати. — Не впускай сюди цей клятий дим.
Містер Ґолден устає з-за столу. Він дюймів на шість нижчий від мене, підтягнутий, молодший за моїх батьків. У нього довгі зуби, єхидна посмішка та напомаджене, як у піжонів, чорне волосся.
— Ти, що, не чула? — запитує він. — Минулого тижня повідомили, що цигарки вбивають.
— Нічого про це не чула.
Дуже сподіваюся, що про це не йшлося на першій сторінці його газети.
— Чорт, я знаю столітніх нігерів, які на вигляд молодші, ніж ті ідіоти за дверима. — Він знову сідає, та я продовжую стояти, бо інших стільців у кімнаті немає.
— Гаразд, подивимося, що ти принесла.
Даю йому своє резюме та кілька статей, написаних у школі. Я виросла із «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столі, розгорнутий на сторінці про фермерське життя чи про місцеві спортивні новини. Я рідко читала газету сама.
Містер Ґолден не просто переглядає мої папери, він редагує їх червоним олівцем.
— Три роки редактор газети середньої школи «Мюррей Гай», два роки редактор університетської «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринстві «Ксі Омега», спеціальність — англійська та журналістика, четверта у випуску… Чорт, дівчино, — бурмоче він, — ти хоч трохи розважалась?
Прокашлююсь:
— А це… важливо?
Він дивиться на мене.
— Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дівчина, як ти, могла б зустрічатися з усією баскетбольною командою.
Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплімент.
— Гадаю, ти вмієш прибирати… — Він знову переводить погляд на мої статті та несамовито править їх червоним.
Кров ринула мені в обличчя.
— Прибирати? Я тут не для того, щоби прибирати. Я прийшла сюди, щоб писати.
Із щілини під дверима просочується цигарковий дим. Здається, наче всю будівлю охопила пожежа. Почуваюся повною дурепою, бо сподівалася, що зможу просто прийти й отримати роботу журналіста.
Він важко зітхає та простягає мені товсту течку з паперами.
— Я здогадався. У тієї старої міс Мирни дах поїхав, і вона напилася лаку для волосся чи чогось такого. Прочитай статті, напиши відповіді на листи, як це робила вона, й ніхто, до біса, не помітить різниці.
— Я… що? — І беру цю течку, тому що не знаю, що ще зробити. Поняття не маю, хто така міс Мирна. Ставлю єдине безпечне запитання, яке спало на гадку: — Скільки, ви говорили… заплатите?
На диво, він змірює мене захопленим поглядом: від туфель на пласкій підошві до пласкої зачіски. Якийсь прихований інстинкт підштовхує мене всміхнутися та провести рукою по волоссю. Почуваюся ніяково, але так і роблю.
— Вісім доларів, щопонеділка.
Я киваю, намагаючись зметикувати, як розпитати його про роботу, не виказавши себе.
Він нахиляється вперед.
— Ви ж знаєте, хто така міс Мирна, так?
— Звісно. Ми… дівчата постійно її читаємо, — кажу, й ми знову дивимось одне на одного так довго, що десь на віддалі вже втричі дзвонить телефон.
— Що тоді? Вісім недостатньо? Боже, жінко, тоді йди безкоштовно відмивай чоловічий туалет!
Прикусила губу. Але допоки встигаю щось промовити, він закочує очі:
— Добре, десять. Матеріали повинні бути готові на четвер. І якщо мені не сподобається твій стиль, я не друкуватиму це та не платитиму жодної копійки.