Заходжу до крихітного передпокою. У будинку низькі стелі та маленькі кімнати. Все якесь затерте — вицвілі блакитні штори з квітковим малюнком, скручене покривало на дивані. Я чула, нова бухгалтерська фірма Ралі не надто успішна. Може, десь у Нью-Йорку чи деінде це й нормально, але в Джексоні, штат Міссісіпі, люди не хочуть працювати з хамуватим спадковим бовдуром.
Машина Гіллі перед будинком, та її самої ніде не видно. Елізабет сідає за швейну машинку, що стоїть просто на обідньому столі.
— Я майже закінчила, — запевняє вона. — Тільки закріплю останній шов.
Елізабет устає та показує мені вихідну зелену сукню з круглим білим комірцем.
— Тільки відверто, — шепоче вона, а очі благають сказати їй усе, крім правди. — Схоже, що вона пошита вдома?
Край сукні з одного боку довший, шов трохи морщить, а манжета перекручена.
— Стовідсотково куплене у крамниці. Просто з «Мезон Бланш».
Говорю так, бо для Елізабет це крамниця її мрій. П’ять поверхів дорогого одягу на Канал-стрит у Новому Орлеані, одягу, який у Джексоні не відшукаєш.
Елізабет із вдячністю всміхається:
— Мей Моблі спить? — питаю я.
— Нарешті заснула! — Елізабет накручує пасмо волосся, що вибилося з бігуді, та кривиться з його впертості. Іноді її голос звучить різко, коли вона говорить про дочку. Двері гостьової ванни відчиняються, і виходить Гіллі, примовляючи:
— … набагато краще. Тепер у кожного є своє місце.
Елізабет занадто стурбовано підкручує голку в машинці.
— Перекажеш Ралі, що я йому дякую, — додає Гіллі, й раптом я розумію, про що йдеться. Ейбілін уже має власний туалет у гаражі.
Гіллі всміхається, і я бачу, що вона збирається порушити питання про «Ініціативу».
— Як там твоя мама? — питаю я, хоча знаю, що вона взагалі не любить це обговорювати. — Вона вже звикла у будинку для людей похилого віку?
— Думаю, так. — Гіллі натягує червоний светр, щоби прикрити складки жиру на талії. На ній штани у червоно-зелену клітинку, що, здається, додають об’єму її сідницям, надаючи їм округлості й крутизни. — Звісно, вона зовсім не цінує все, що я роблю. Я мусила звільнити її служницю: зловила на гарячому, коли та намагалася поцупити срібло просто під моїм носом. — Гіллі трохи примружується. — Ви часом, до речі, не чули, чи та Мінні Джексон десь працює?
Ми хитаємо головами.
— Сумніваюся, що їй вдасться знову знайти роботу в цьому місті, — каже Елізабет.
Гіллі киває, замислившись над цим. Я глибоко вдихаю, прагнучи повідомити їм свої новини.
— Я отримала роботу в «Джексон Джорнал»! — кажу.
У кімнаті тиша. Раптом Елізабет вищить від радості. Гіллі всміхається мені з такою пихою, що я червонію та знизую плечима, немов це не така вже й подія.
— Вони були б дурнями, якби не взяли тебе, Скітер Фелан. — Гіллі піднімає склянку з холодним чаєм, ніби виголошує тост.
— А… гм, хтось із вас читав рубрику міс Мирни? — цікавлюсь я.
— Ні, — відповідає Гіллі. — Але, б’юсь об заклад, що бідні білі дівчата з Південного Джексона читають її, як Біблію короля Якова.
Елізабет киває.
— Усі ті бідаки не мають прислуги, то вочевидь читають.
— Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбілін? — питаю Елізабет. — Щоб вона допомогла мені відповісти на окремі листи?
На мить Елізабет завмирає.
— З Ейбілін? З моєю Ейбілін?
— Я ж сама не можу відповісти на ці запитання.
— Ну… якщо це не заважатиме її роботі…
Замовкаю, здивована її реакцією. Але потім нагадую собі, що, зрештою, Елізабет платить їй.
— І не сьогодні, тому що незабаром прокинеться Мей Моблі, й тоді мені доведеться доглядати за нею.
— Гаразд. Може… може, тоді я зайду завтра вранці?
Підраховую, скільки матиму годин. Якщо ми з Ейбілін впораємося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст і повернутися в місто до другої години.
Елізабет насуплено розглядає котушку із зеленими нитками:
— І тільки на кілька хвилин. Завтра день чищення срібла.
— Це не займе багато часу, обіцяю.
Елізабет починає звучати, як моя мама.
Наступного ранку о десятій Елізабет відчиняє двері й киває мені, як шкільна вчителька:
— Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблі може прокинутись будь-якої миті.
Заходжу на кухню, затиснувши записник і листи під пахвою. Ейбілін усміхається мені біля мийки, її золотий зуб сяє. Вона трохи повнувата в талії, але це надає їй приємної м’якості. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неї темно-коричнева блискуча шкіра, яку підкреслює накрохмалена біла уніформа. Її брови — сиві, хоча волосся чорне.