— Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, — відповідає вона. — А що? Хтось сказав тобі інше?
Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.
— Почула це пополудні. У місті.
— Хто б міг про таке теревенити? — Мамині очі за окулярами звужуються. — Певно, хтось із тих негрів.
— Мамо, що ти їй заподіяла?
Мама покусує губи, уважно й довго дивиться на мене крізь скельця своїх біфокальних окулярів.
— Ти не зрозумієш, Євгеніє. Поки не матимеш власної прислуги.
— Ти… звільнила її? За що?
— Немає значення. Все минуло, і я не хочу думати про це навіть зайву хвилину.
— Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш мені, що сталося! — Мені самій огидно від вереску в голосі, мої вимоги звучать по-дитячому.
Здивована моїм тоном, мама піднімає брови, знімає окуляри.
— Це все через расові проблеми. І мені більше нічого додати. — Вона знову вдягає окуляри та підносить вісник ДАР до очей.
Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила їй найбільшу послугу в житті: виховала її дітей, навчила мене доброти та почуття власної гідності. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежній стіні, на петельки штор, на пожовклі фотографії, такі знайомі, аж до відрази. Константін пропрацювала у нас двадцять дев’ять років.
Наступного тижня татко встає ще вдосвіта. Прокидаюся від двигунів вантажівок, від шуму збирачів бавовни, від вигуків поквапитися. Поля коричневі та хрусткі від сухих стебел бавовни, оброблених дефоліантом, щоб полегшити машинам знімання коробочок. Час збирання врожаю.
У цей час татко навіть до церкви не ходить, але недільного вечора, між вечерею та сном, мені вдалося перехопити його в темному коридорі.
— Тату? — прошу я. — Ти можеш розповісти мені, що трапилося з Константін?
Зморений роботою, він зітхає, перед тим як щось сказати.
— Татку, як мама могла звільнити її?
— Що? Люба, Константін пішла сама. Ти ж знаєш, твоя мама ніколи б не звільнила її. — Він здивований, що я про таке розпитую.
— Ти знаєш, куди вона поїхала? Маєш її адресу?
Він хитає головою.
— Запитай у мами, вона знає. — Він плескає мене по плечі. — Люди продовжують жити своїм життям, Скітер. Але я хотів би, щоб вона залишилася з нами.
Він бреде коридором до спальні. Занадто чесний, щоби приховувати щось, і я впевнена, що йому відомо не більше, ніж мені.
Упродовж наступних тижнів я іноді навіть по двічі відвідувала Елізабет, щоб поговорити з Ейбілін. Щоразу Елізабет усе пильніша. Чим довше я перебуваю на кухні, тим більше завдань спадає на гадку Елізабет, доки я не піду: дверні ручки треба відполірувати, витерти пил на холодильнику, підстригти нігті Мей Моблі. Ейбілін зі мною привітна, не більше, вона нервує, стоїть біля мийки та постійно щось робить. Незадовго до цього я здала містерові Ґолдену роботу, й, здається, він задоволений рубрикою, перші дві статті якої я написала за двадцять хвилин.
Щотижня я розпитую Ейбілін про Константін. Чи не змогла б вона дістати мені її адресу? Чи не змогла б розповісти, чому її звільнили? Чи була якась буча? Тому що не можу уявити, що Константін каже «так, мем» і виходить через задні двері. Мама якось посварилася з нею через потьмянілі ложки, то Константін потім увесь тиждень подавала їй пригорілі тости.
Я можу тільки здогадуватися, як відбувалося звільнення.
Та марно, бо на всі мої розпитування Ейбілін просто знизує плечима й відповідає, що їй про це нічого не відомо.
Якогось полудня, порозмовлявши з Ейбілін про те, як вивести стійкі плями у ванній (ніколи в житті не чистила ванну), я повертаюся додому. Минаю вітальню. Телевізор увімкнено, і я неуважно глипаю на нього. Паскаґула стовбичить якраз біля екрана. Чую слова «Оле Міс» і на екрані, що сніжить, розрізняю білих чоловіків у темних костюмах перед камерою (піт стікає по їхніх лисинах). Наближаюся й бачу посеред білих чоловіків молодого (приблизно мого віку) чорношкірого, а позад нього — військових. Камера від’їжджає, і погляду відкривається наша стара адміністративна будівля. Губернатор Росс Барнетт, стоячи зі схрещеними руками, вглядається в очі високому чорному чоловікові. Поруч із губернатором наш сенатор Вітворт, із сином якого Гіллі намагається влаштувати мені «сліпе побачення» вже декілька місяців.
Я не можу відвести очей від телевізора. Утім, не приголомшена та не розчарована новиною, що темношкірому дозволено вчитися в «Оле Міс», а просто здивована. Паскаґула, проте, дихає так голосно, що мені чутно. Вона завмерла, як стовп, не помітивши, що я стою за нею. Роджер Стікер, наш місцевий репортер, нервово всміхаючись, швидко торохтить: «Президент Кеннеді наказав губернаторові допустити Джеймса Мередіта, повторюю, президент Сполучених…»