— Євгеніє, Паскаґуло! Негайно вимкніть телевізор!
Паскаґула різко повертається, бачить мене та маму. Вибігає з кімнати, потупившись.
— Я не терпітиму цього, Євгеніє, — шепоче мама. — Ти не потуратимеш їм.
— Потуратиму? Мамо, це новина національного масштабу.
Мати пирхає.
— Неприпустимо, що ви обидві разом дивилися телевізор. — Вона перемикає канали, зупиняючись на денному повторі шоу Лоуренса Велка. — Глянь, хіба це не приємніше?
Спекотного суботнього дня наприкінці вересня, коли бавовну вже зібрали й поля стояли впорожні, тато приніс додому новий кольоровий телевізор. Чорно-білий він переніс на кухню. Усміхнений і задоволений собою, батько ввімкнув у вітальні новий телевізор. Футбольний матч між «Оле Міс» і університетом штату Луїзіана ревів на весь будинок аж до вечора.
Мама, звісно, прилипла до кольорового екрана, охаючи й ахаючи з приводу яскравих синіх і червоних кольорів команди. Вони з татом уболівають за команду «Ребел» з «Оле Міс». Попри нестерпну спеку, мама вбралася в червоні вовняні штани та застелила крісло старим татковим покривалом «Каппа Альфа». Ніхто не згадує про Джеймса Мередіта, чорношкірого студента, якому дозволили навчатися в університеті.
Беру «кадилак» і вирушаю до міста. Для мами незбагненно, що мені нецікаво, як спортсмени моєї «альма-матер» кидаються м’ячем. Але Елізабет із сім’єю зараз у Гіллі, переглядають матч, тому Ейбілін працює в будинку сама. Сподіваюсь, Ейбілін буде не такою скутою, поки Елізабет немає. Але правда в тому, що я сподіваюся, що вона розповість мені щось, будь-що про Константін.
Ейбілін впускає мене, і я прямую за нею на кухню. Здається, вона не надто розслаблена в порожньому будинкові Елізабет. Дивиться на кухонний стілець, наче сьогодні не проти присісти. Але на моє запрошення відповідає:
— Ні, все гаразд. Починайте. — Бере помідор із каструльки у мийці й починає чистити.
Спершись на стіл, оголошую чергову головоломку: як відучити собак порпатися у вашому смітникові? Тому що ваш ледащо-чоловік забуває спорожнити його того дня, коли приїжджає сміттєвоз. Тому що постійно заливається тим клятим пивом.
— Хай додасть до сміття трохи пневмонії. Собаки навіть не глянуть у той бік.
Я записую, змінивши на «амоній», витягую наступний лист. Коли піднімаю голову, то, здається, Ейбілін мені всміхається.
— За всієї поваги, міс Скітер, але… хіба не дивно, що ви стали новою міс Мирною, хоч нічого не тямите в домогосподарстві?
Вона говорить про це не так, як моя мати місяць тому. Це мене розсмішило, і я розповідаю їй про те, в чому нікому не зізнавалася: про телефонні дзвінки, резюме, надіслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману від Елейн Стайн. Добре з кимось поділитись.
Ейбілін киває, очищуючи від шкірки наступний ніжний червоний помідор:
— Мій хлопчик, Трілор, він любив писати.
— Я не знала, що у вас є син.
— Він помер. Два роки тому.
— О, мені прикро… — кажу я, й на якусь мить у кімнаті чути тільки голос проповідника Гріна та звук падіння шкірок помідорів у мийку.
— Усі тести з англійської складав на «відмінно». А потім, коли виріс, купив собі друкарську машинку й почав працювати над ідеєю. — Підколені шпильками плечики її уніформи опустилися. — Говорив, що напише книжку.
— А про що? — питаю я. — Тобто, якщо ви не проти розповісти мені…
Якийсь час Ейбілін мовчить. Просто чистить помідори.
— Він читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це — бути чорним і працювати на білих у штаті Міссісіпі.
Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засобів для чищення срібла чи на білий рис.
— Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, — додає Ейбілін. — Мені сподобалось.
Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.
— Він написав майже п’ятдесят сторінок, — продовжує вона. — Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.
Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.