— Що, ти б… вигнала мене? Бо не погоджуюся з тобою?
Міс Гіллі підняла брови.
— Я робитиму все, що повинна, щоб захистити наше місто. Мамо, твоя черга.
Я йду на кухню та не виходжу, допоки не чую, як зачиняються двері за міс Гіллі.
Упевнившись, що міс Гіллі пішла, саджу Мей Моблі в манеж, витягую смітник на вулицю, бо сьогодні буде вантажівка. На початку під’їзної дороги міс Гіллі та її божевільна матуся ледь не збивають мене своєю машиною, а тоді дружно гукають, що їм прикро. Повертаюся до будинку рада, що мені не зламали обидві ноги.
Заходжу на кухню, а там міс Скітер. Вона сперлася на стіл, погляд серйозний, серйозніший, ніж зазвичай.
— Гей, міс Скітер. Вам щось подати?
Вона поглядає на дорогу, де міс Ліфолт розмовляє з міс Гіллі через віконце автомобіля.
— Ні, просто… чекаю.
Протираю тацю рушником. Крадькома зиркаю на неї, вона все ще схвильовано дивиться крізь вікно. Вона не схожа на інших панянок, така висока. І в неї такі високі вилиці. Опущені вниз блакитні очі надають їй сором’язливого вигляду. Тут тихо, чути лише маленьке радіо на столі, налаштоване на євангельську станцію. Хай би вже йшла звідси.
— Ви слухаєте проповідь пастора Гріна по радіо? — запитує вона.
— Так, мем.
Міс Скітер ледь усміхається.
— Це так мені нагадує мою няню.
— О, я знала Константін, — мовлю.
Міс Скітер зосередилась на мені.
— Вона виховала мене, ви це знали?
Я киваю, шкодуючи, що розтулила рота. Про цю ситуацію мені відомо занадто багато.
— Я намагалася дістати адресу її сім’ї в Чикаго, — продовжує вона, — але ніхто її не знає.
— Я також не знаю, мем.
Міс Скітер знову переводить погляд на вікно, на «б’юїк» міс Гіллі. Вона ледь помітно похитує головою.
— Ейбілін, та розмова… Я про те, що сказала Гіллі…
Беру чашку для кави, починаю інтенсивно протирати.
— Хотіли б ви… щось змінити? — запитує вона.
І я нічого не можу із собою вдіяти. Я недвозначно витріщаюся на неї. Тому що це одне з найбезглуздіших запитань, які мені доводилося чути. У неї розгублений, незадоволений вигляд, наче вона посолила каву замість того, щоб поцукрувати її.
Повертаюся до миття посуду, щоб вона не бачила, як я закотила очі.
— О, ні, мем, усе гаразд.
— Але та розмова про вбиральню… — і замовкла, бо на цьому слові до кухні ввійшла міс Ліфолт.
— О, Скітер, ось ти де, — дивиться на нас якось дивно. — Перепрошую, може я… щось перервала?
Ми обидві стоїмо та думаємо, що ж вона могла почути.
— Мушу бігти, — каже міс Скітер. — Побачимося завтра, Елізабет. — Відчиняючи задні двері, додає: — Ейбілін, спасибі за обід, — і виходить.
Іду до їдальні, починаю прибирати зі столу. І як я й відчувала, міс Ліфолт іде, приходить слідом за мною, натягнувши свою засмучену усмішку. Її шия випирає, ніби вона збирається щось мене запитати. Їй не подобається, що я розмовляю з її друзями, коли її немає поруч, ніколи не подобалося. Завжди прагнула знати, про що ми говоримо. Іду повз неї просто на кухню. Саджу Крихітку в її високе крісло та беруся чистити духовку.
Міс Ліфолт прямує за мною, бере відерце «Кріско», оглянувши, відставляє. Крихітка тягне до мами руки, та міс Ліфолт відчиняє шафку, мов не бачить цього. Потім із грюкотом зачиняє її, відчиняє ще одну. Зрештою, просто залишається на місці. Я стою навкарачки. Пхаю голову в духовку так далеко, наче намагаюсь отруїтися газом.
— Здається, ви з міс Скітер спілкувалися про щось надзвичайно серйозне.
— Ні, мем, вона лише… запитала, чи потрібен мені якийсь старий одяг, — відповідаю, мов із колодязя. Жир усмоктався в мої руки. І запах, як з-під пахви. Незабаром із мого носа скапує піт, і щоразу, витираючи його, розводжу по обличчю бруд. Певно, то найгірше місце на землі, всередині духовки. Якщо ви тут, то або чистите її, або вас запікають. Я майже впевнена, що сьогодні я побачу сон про те, що застрягла всередині, і ввімкнули газ. Але тримаю голову в цьому жахливому місці, бо волію бути де завгодно, лише б не відповідати міс Ліфолт, що міс Скітер намагалася запитати мене. Запитати, чи хочу я щось змінити.
За якийсь час міс Ліфолт пирхає та йде до гаража. Гадаю, дивитиметься, де б збудувати мені нову вбиральню для темношкірих.
Розділ 2
Живучи тут, ніколи й не скажеш, що в Джексоні, штат Міссісіпі, двісті тисяч населення. Я побачила цю цифру в газеті, і мені стало цікаво, де ж усі ці люди живуть? Під землею? Бо на своєму березі річки я знаю майже всіх, і білих сімей теж знаю досить, одначе в сумі їх, напевно, не набереться двісті тисяч.