— Хлопці, так ви і цю заберіть... Вона все одно пропаде! — сердито мовив Санько.
Підлітки зупинилися, розгублено поглядали то на Санька, то на рибу.
— Так, дітлахи... Висипайте рибу на лід, будемо ділити,.— вже грізно сказав Санько, і ті, повагавшись трохи, зняли мішки з плечей та висипали свій здобуток.
Ще жива риба билася на кризі, та її швидко поділили по чотирьох мішках, підібравши і малечу, від якої відмовилися ранні рибалки.
— Це буде справедливо, — зауважив Голота. — Тепер ловитимете рибу по двоє від землянки — по черзі... Усі хочуть їсти. Домовились? — закінчив Санько і примусив хлопців потиском рук ствердити угоду.
Ті зробили це знехотя, опустивши голови, а Клим звернувся до старшого:
— Пам’ятай, Юхиме, порушиш угоду — Божа кара впаде на тебе!
На тому й розійшлися по землянках готувати юшку для своїх підопічних.
Після смачної юшки до сніданку Санько став поспішати в дорогу, і провести його, окрім Климових підопічних, прибігла вся дітвора з навколишніх землянок.
— Дивіться мені, тримайтеся разом! Я по весні повернуся....Будете товаришувати — зброї підкину, — напучував Санько нових друзів, які стояли неподалік і вже із вдячністю та жалем від того, що треба розлучатися, посміхалися до Санька.
Клим допоміг вибратися з їхнього байраку, і козак Голота, обійнявши його, подався у напрямку містечка Бар, доганяючи втрачений час.
Душевні сумління
Під вечір Санько наздогнав уже під самим Баром десятків зо три козаків, які облаштовували нічний табір для відпочинку. Його окликнули двоє, що чатували неподалік від шляху, і Санько під’їхав до них та привітався по-козацькому:
— Слава Ісусу!
Козаки чемно відповіли на привітання, і старший з них запитав:
— Куди поводи правиш? Бачимо, козак ти справний, а на шляху один...
Санько не став плести якісь небилиці, а сміливо відповів:
— Після поранення повертаюся до Шаргорода... Наречена там у мене.
Козаки перезирнулись, і один із подивом спитав:
— А коли це ти встиг посвататися? Ми із Шаргорода. Усіх тамтешніх панянок знаємо.
Санько посміхнувся і відповів, з цікавістю дивлячись на співрозмовників:
— Брали ми Шаргород з полком Максима Кривоноса, тоді і посватався. А її від поляка відбили з друзями... Під Мурафою це було.
Дозорці зрозуміли, що перед ними не якийсь там заброда, а войовничий козак, який і один у полі за себе постояти зможе.
— Добре, добре, козаче... Заверни до нашого десятника. Він вищий від нас, — примирливо сказав один із дозорців, і вони втрьох попрямували до їхнього старшого.
Назустріч вийшов кремезний козак при повному озброєнні, і коли Санько спішився та підійшов до нього, він несподівано першим подав руку для привітання.
— Здоров був, козаче! За всіма ознаками бачу, що свій, бувалий вояка! — приязно привітався десятник.
— Мене звати Саньком, а прізвище — Голота. Під Хмелем у полку Кривоноса змагався проти ляхів! — відповів мандрівник, відчуваючи прихильне ставлення до себе.
— Добре... Бачу, що не на боці ляхів бився. Повечеряєш із нами за нашим звичаєм, а тоді й поговоримо. Ми майже всі з Шаргорода, повертаємося, щоб залогу створити, під полковником Нечаєм ходимо, — охоче розповідав десятник.
А тоді, ще раз уважно поглянувши на Санька, додав:
— Звати мене Миколою Перевертайлом, десятником козакую вже давно.
Санько попросив дозволу прив’язати Воронька ближче до коней козаків, а потім, підійшовши до Миколи, запитав:
— Пане десятнику, хочу допомагати в облаштуванні табору. Може, дозволите з козаками провести ніч? Гуртом безпечніше.
Той посміхнувся і крикнув до одного з козаків:
— Даниле! Візьміть до себе подорожнього козака! Хай з вами буде до Шаргорода!
— Добре, пане десятнику! Хай призвичаюється з нами, — і, запросивши Санька помахом руки, додав: — Лишилося тільки дров нарубати на ніч, і будемо вечеряти.
Санько підійшов до Данила Музиченка і, назвавши своє ім’я, взявся рубати гілляччя.
До темряви табір було підготовлено. Санько, побачивши, що щербу нічим заправити, дістав з мішка присолену щуку і віддав кухареві зі словами:
— Ось і моя лепта до казана. Свіжа, вранці зловлена...
Кухар із задоволенням взяв щуку і, швидко розрубавши її на дрібні шматки, кинув до казана. А тоді, глянувши на Санька, весело промовив:
— Нам би ще таких попутників, то з голоду не померли б!
Санько у відповідь широко посміхнувся і зауважив:
— А чому я добрих людей буду об’їдати? Ще піймаю!
За вечерею до Санька ставились як до доброго знайомого, всі підхвалювали запашну щербу та кепкували з кухаря Дмитра, у якого до варива з борошна нічого було й кинути. За вечерею Санько розповів про своє поранення і про те, як він лікувався в Почаєві при монастирі. Послухати його зібралися всі козаки, залишивши вогнища без нагляду. Микола Перевертайло також уважно слухав Санька, а коли той розповідав про напади татар на монастир, не втримався і сказав:
— Знаю я їх... Усе життя відбиваємося від цих буджаків. Злий народ та жорстокий...
Уже пізнього вечора вклалися спати при відблисках багаття, і Данило, новий товариш Санька, запропонував лягти поруч. Так уперше за весь час на шляху від Старокостянтинова Санько безпечно заснув під захистом нових товаришів.
Уранці наступного дня козаки хутко збиралися в дорогу. Десятник Микола підстьобував усіх криком, повторюючи:
— Хлопці, ночувати будемо у Шаргороді, а шлях нелегкий. Швидко збирайтесь! Під’їмо десь по дорозі!
Усім хотілося швидше дістатися до рідної домівки, і, тільки-но посвітліло на сході, вирушили в дорогу. Санько тримався поряд із Данилом та Владиславом.
Їдучи, Данило розповідав про життя у Шаргороді, де у нього були жінка та двоє дітей. Про долю родини він нічого не знає вже майже півроку, а Владислав, молодий парубок, їхав мовчки і не втручався в їхні розмови.
Шлях пролягав уздовж річки Мурашки, і перепон було небагато. Дорога петляла, обминаючи ліски та кам’яні пасма, що траплялися попереду. Уже хотілося перепочити, і сотник гукнув переднім:
— Зупиняймося! Швидко годувати коней та самі щось пожуємо — і гайда!..
Санько з Данилом оглянули своїх коней, підгодували, а потім попорпались у мішках, дістали якийсь харч. Поївши, запили крижаною водою з озерця, вкритого кригою. Передні козаки під вечір покрикували, що вже недалечко до Шаргорода, та темрява встигла накрити подорожніх своїм покривалом. Але, слава богу, поміж хмарами виглядав майже повний місяць, і ватага козаків, не зупиняючись, рухалась далі.
Санько Голота став тремтіти від хвилювання, коли наблизилися до містечка, і думки та згадки линули в голові одна за одною. Чи жива його Софійка? Як він вночі зможе прийти до її домівки? Коли вже почувся гавкіт собак і де-не-де стали виднітися бляклі вогники містечка Шаргорода, Санько тремтячим голосом звернувся до Данила:
— Друже Данило, не насмілююсь я вночі прийти до Софійки... Не жона ще вона мені... Чи не дозволиш переночувати в тебе, десь на сіннику?
Данило Музиченко був утішений від передчуття близької зустрічі з рідними і радо відповів:
— Добре, Санько, знайдеться і для тебе куточок, — а тоді додав: — Хвилююся я за своїх... Чи живі вони?
Заїхали в Шаргород, і козаки поспіхом прощались один з одним. А Данило з десятником та ще з декількома козаками їхали далі. Зовсім недалеко від замку Музиченко крикнув:
— Бувайте, хлопці! Завтра зберемося! — і, смикнувши коня за повід, гукнув Санькові: — Друже, за мною! Тут недалечко!
Завернули на невелике дворище, з якого виднілась тінь фортеці, що була неподалік. Спішились, і Данило завів коней до присадкуватої стайні, підсипав зерна до короба, в якому вже з півроку не бувало кінського харчу. Потім поспіхом пішли до криниці. Пробивши крижаний панцир, набрали води, черпнувши цеберками просто з криниці.