У хатині почули важкі кроки посеред двору, і засвітилося тьмяне світло. Через мить відчинилася половинка дверей, і переляканий жіночий голос запитав:
— Хто це тут порядкує? Зараз покличу чоловіка з синами!
Почувши крики дружини, Данило розгубився, але за мить оговтався і гучно відповів:
— Христе! Та це ж я, твій чоловік... Де ти іншого візьмеш? От, з війни повернувся...
На мить стало тихо, та раптом у нічній тиші пролунав шалений крик радості:
— Данилку! Ти живий, голубе сизокрилий!.. Чого ти там стовбичиш? Іди до хати!
Данило поставив цеберко і поспішив на голос дружини до хати, виправдовуючись якимись словами про коня та товариша. — Санько лишився й далі порядкувати біля коней і, зробивши справу, непевною ходою попрямував до хатини. Зайшов у сіни і, обтрушуючи чоботи, став тупотіти ними об підлогу. За мить відчинилися хатні двері, і Данило затягнув його до господи.
— Це мій товариш, Санько. У дорозі були з ним... Переночує у нас нічку, а завтра знайде кого треба! — швидко пояснив дружині Данило.
Потім забрав з рук Санька мішок, поставив у куток.
— Присядь поки що, друже... Я хоч на своїх надивлюся! — промовив Данило, вказавши Санькові на лаву біля дверей.
Санько слухняно сів і з цікавістю поглядав, як усі крутилися біля Данила, а один із хлопчаків встиг видертися йому на плечі. У загальному лементі голосів нічого неможливо було почути, але Санько бачив, яке щастя випало родині. Нарешті всі стали потроху вгамовуватися, і дружина Данила почала щось збирати до столу. Глянувши на Санька, доброзичливо промовила:
— Роздягайтеся, добродію! У хаті тепло... Будемо пригощати вас.
Старший синок, якому на вигляд було років десять, налив У кадіб води і гукнув до батька:
— Татусю, мийте руки! Уже на стіл подали!
Данило підморгнув Санькові і вдоволено сказав:
— Мій старшенький... Антоном назвали. Уже помічник У хаті, — і, поклавши руку на голову сина, пригорнув до себе.
Із-за печі почувся голос старенької:
— Данилку, підійди до мене, і я тебе поцілую. Повернувся, синку... Тепер і помирати можна. Ми всі так тебе ждали...
Він миттю кинувся за ширму поза піччю, і було чути плач матері та слова Данила:
— Не плачте, мамо! Тепер буду біля вас. Війна скінчилася...
Нарешті всі вмостилися за столом, а старенька Харитина, мати Данила, залишилася лежати на своєму ліжку. Знайшлося й горілки небагацько, і Санько з Данилом, побажавши всім доброго здоров’я, випили. Повечерявши, Санько став відчувати себе зайвим, тож встав із лави і попрямував на ночівлю до стайні. Данило з Христею пройшли з ним туди і зробили ліжко на сіні. Санько зручно вмостився і під хрускіт зубів, що долинав від коней, які старанно перемелювали збіжжя, швидко заснув.
За звичкою прокинувся Санько рано. Лежав, роздумуючи, як йому краще з’явитися на очі Софійці. Уявляв себе на коні, у супроводі десятки Перевертайла... От заїхав на подвір’я, і йому назустріч летить, немов на крилах, Софійка. Слідом за нею вибігає вся її рідня. Батько запрошує його до господи... Урочисто б’ють дзвони храму, а люди моляться за повернення його з війни як визволителя. Та тільки він у думках хотів обійняти Софійку — видіння пропадало. Він знову уявляв себе, гостинно запрошеного до хати... Думки його обірвав голос малого Антона:
— Дядьку, йдіть уже до сніданку! Усі чекають на вас... Усі їсти хочуть!
Санько швидко виліз із-під ліжника і, поплескавши коней по крупу, вийшов на подвір’я. Побачив, що сонце піднялося досить високо, і здивувався сам собі, бо ж проспав ранок. У господі Санькові полили зі жбана на руки, і він освіжив своє заспане обличчя крижаною водою. Після сніданку вже так хотілося їхати до Софійки, що він ледве не забув подякувати господарям за притулок та хліб насущний.
Гірка новина
Санько виїхав з гостинного подвір’я. За розташуванням фортеці скумекав, у який бік треба їхати, і рішуче підстьобнув Воронька. Коневі передалося хвилювання господаря, і він кинувся бігти майже галопом. Санько ледве стримував його. Так швидко дісталися до будиночку, де жила Софійка, що Санько не встиг обміркувати свою поведінку при зустрічі.
Думати було вже запізно, і він, прив’язавши Воронька біля рогу будиночку, статечно підійшов до дверей. У хаті було тихо, і побіля дверей навіть не було заметено снігової пороші, що вночі злегка притрусила землю. «Може, ніхто вже не живе тут?» — промайнула лиха думка, і серце шалено закалатало у грудях. Та все ж знайшов у собі снагу постукати в двері і з острахом чекав відповіді з хати.
Було тихо, і він чув тільки шалене биття свого серця, що готове було і груди розірвати від хвилювання та невідомості. Постукав гучніше та довше і став прислухатися, чи не обізветься хтось. І от нарешті Голота почув якийсь скрип, і жіночий надломлений голос запитав:
— Хто там добивається? Ми нікому не відчиняємо, у нас усі хворі...
Санько від цих слів та замогильного голосу ледве не звалився під дверима. Нарешті, зібравши в собі силу, сказав:
— Тітонько Ядвіго, це я, Санько, Софійчин рятівник під Мурафою... На початку осені бував у вас!..
За дверима надовго запанувала тиша, а тоді знову почувся голос Ядвіги:
— Упізнали тебе, Санько! Але Софійка лежача, вона тяжко хвора. Вийти до тебе не може... Просить не турбувати її...
Після цих слів кров шугонула в голову Санька, і він важко опустився біля дверей, обіпершись об них спиною. Він не чув, як від дверей віддалилося шаркання Софійчиної матері, і невідомо скільки часу отак би і просидів, якби не Воронько, що своїм занепокоєним іржанням привів його до тями.
Санько підвівся на ноги і обійшов будиночок, вікна якого були прикриті солом’яними матками, щоб захистити від холоду. В одному віконечку підняв куточок матки і, тримаючи її, постукав у віконце, відчайдушно та слізно став промовляти:
— Софійко! Ти одна в мене на цілому світі... Я згоден бути з тобою і з хворою, і з калікою... Не жени мене, я теж поранений... Виходжу тебе, не дам померти! Прошу тебе і матір: відчиніть мені, бо сидітиму тут, доки не помру!
Він говорив ще якісь слова, що приходили йому на розум, і це тривало невідомо скільки. Та раптом почув скрип вхідних дверей і голос Софійчиної матері:
— Санько, не волай... Заходь швидше, тепло не випускай!
Санько декількома стрибками дістався до дверей і, зачепивши свій мішок, хутко зайшов до оселі. У сінях було темно, і він застиг в очікуванні. Ядвіга засунула засув, а тоді взяла Санька за руку, повела у темряву.
Зайшли в господу будиночку, і Санько при тьмяному світлі лоївки спочатку не міг нічого розгледіти. Та очі потроху звикли до темряви. Він став упізнавати обриси господи, в якій побував одного разу, ще влітку. Кинув погляду куток побіля печі і зумів роздивитися голову Софійки, яка виглядала з-під ліжника. Ноги вмить перестали слухатися. Санько стояв посеред хати, дивлячись на неї, а вона, повернувши голову в його бік, також дивилась і мовчала. Та козацька воля перемогла, і він, помалу пересуваючи ноги, наблизився до своєї Софійки, поклав долоню на її чоло.
— Софійко... Це не страшне... Я тебе виходжу, тепер ми разом, — ледве видавив із себе Санько.
Вона накрила своєю долонею руку Санька та стиха мовила кволим голосом:
— Санечку, біда в мене з ногами... Відмовилися вони ходити. Лежу тепер...
Підійшла мати і присіла на ліжку в ногах у Софійки. Намагаючись заспокоїти, звернулася до неї:
— Не тривожся, дитино, мати тебе виходить... А Санько хай іде собі... Він дужий, знайде своє щастя...
Софійка посміхнулася і сумовито промовила:
— Та я вже і не турбуюсь за себе... А як Санько буде? Ми ж так покохалися...
Санько відчув на своїх долонях сльозинки, що текли з дівочих очей, і став витирати їх своїми зашкарублими долонями, та не встигав, і тоді притулився до Софійчиного обличчя.
Дівчина підняла руки і обхопила його за шию. Санько відчув, як через тепло і проникливість сліз танув холод зустрічі, а потім зник зовсім, коли він став ніжно обціловувати її личко, мокрі від сліз очі. Вони зараз відчували тільки одне одного, світ десь відсунувся далеко-далеко, і навіть мати принишкла в ногах у Софійки. Закохані тулилися в обіймах, і всі біди та негаразди відкотилися геть на край світу. Висохли сльози на очах у дівчини, лице її пахкотіло жаром кохання, і вона, сама не розуміючи, звідки ці слова, шепотіла: