— Не йди від мене, коханий мій, бо полізу за тобою на колінах... Я так на тебе чекала.
Санькові від цих жаданих слів перехопило подих. Він нічого не зміг відповісти, а тільки стискав її долоні і виціловував їх — пальчик за пальчиком, доки відступила судома від горла. Він притулився губами до її вушка і безперестанку нашіптував:
— І не думаю нікуди йти... Ми вдвох підемо вінчатися. Ми з тобою будемо разом...
Нарешті вони ніби отямилися, згадали, що поряд із ними мати, і Софійка вже твердо звернулася до неї:
— Мамо, нехай Санько у нас лишається. Тато ще й досі не повернувся. Важко нам...
Мати покірно кивала головою, і сльози радості чи журби рясно котилися з її очей.
Ядвіга піднялася з ліжка та промовила до гостя:
— Ти, Саньку, роздягайся, хоч кожух зніми. Я зараз затоплю піч, стане тепло і в нас.
Санько відірвався від Софійки і поспішно сказав:
— Та я зараз дрівець піднесу. Тільки свого Воронька ближче десь прив’яжу...
Ядвіга опанувала себе і помахом руки зупинила Санька:
— Зараз я сама все зроблю, а ти ходи за конем приглянь. Заведи в нашу стайню, там йому затишно буде.
Санько доброзичливо поглянув на жінку і, кивнувши Софійці, пішов до свого Воронька, що вже зачекався його.
Швидко завівши коня до стайні, Санько вхопив цеберки і побіг донизу, де була криниця. Набравши води, напоїв свого Воронька. Душа його співала та віщувала безмежне щастя поруч із коханою Софійкою. Він влетів у хату і з порога майже закричав:
— Треба води наносити, а потім гілляччя притягну надрова. Я все зроблю...
Ядвіга посміхнулася, мабуть, уперше з тих пір, як буджаки разом з іншими дівчатами захопили й Софійку. Проте їй вдалося втекти разом з іще однією полонянкою.
Через деякий час у господі вже було тепло, і від печі тягнуло приємним запахом юшки. Санько із задоволенням сьорбав цю смакоту за столом, а мати годувала Софійку просто на постелі, підклавши їй під спину величеньку подушку. Санько, ще раніше обійшовши хату та садибу, знайшов собі багато роботи і зараз, сьорбаючи, міркував, з чого краще почати. До вечора він встиг підлагодити стайню, підремонтував ґанок і збив ляду, щоб накривати криницю, аби вода не замерзала.
Перед сутінками підійшов до матері Софійки і запитав дозволу нагріти у казані води та викупатися з дороги. Вона не заперечувала та ще й, мотнувшись до клуні, принесла гарного віника з листя липи і зі сміхом звернулася до Санька:
— Оце, козаче, як не будеш мені підкорятися, то спробуєш цього віника.
Санько доброзичливо посміхнувся і, взявши це нехитре знаряддя, зауважив:
— Дійсно, таким добрим віником мене ніколи в житті не шмагали... Надаєте мені по спині сьогодні — буду терпіти...
Увечері Санько поставив діжку за піччю і, наливши в неї води, заліз. Погукавши Ядвігу, весело примовив:
— Кого, тітонько, в лазні віником б’ють, того і в зяті ждуть!
Ядвіга розвеселилась від Санькових приказок і, не жаліючи сили, влаштувала йому добрячу купіль. Після цього Санько витяг з мішка чисте вбрання і вже стояв перед Софійкою, як новий мідяк. Дівчина якось пригнічено дивилась на його старання, але Санько зараз міг розвеселити хоч самого дідька, і після його жартів та приказок вона вже забула про свої негаразди та щасливо посміхалася до парубка.
Вечеряли запеченою рибою, що лишилася від друзів по рибалці Клима та Свирида, які не забули з ним поділитися. Після вечері Санько вмостився на долівці, побіля Софійки, і, розповідаючи про себе, обмовився про її втечу з неволі.
Дівчина трішки поплакала, а потім розповіла, як їй вдалося втекти вночі, і вони з подругою, розбивши чобітки, півночі йшли босими. А коли Софійка дійшла до своєї домівки, то впала на підлогу і, прийшовши до тями, вже сама не могла дійти до ліжка. Тепер ноги не слухаються її, але, слава богу, матуся зуміла заживити рани та виходити її від застуди.
Санько слухав цю невеселу розповідь і пригадав, як він, ризикуючи життям, визволив з полону християнський ЛЮД. Мабуть, Господь Бог і зарахував йому цей вчинок — Софійці також вдалося вирватись. А ноги він вилікує. Став розпитувати Ядвігу, чи не знає вона в їхніх краях якогось знахаря чи травника, то Санько піде до нього і будуть разом виходжувати Софійку. Довго вони не лягали спати, усе думали втрьох, як зарадити біді, і коли лоївка вже стала потріскувати й гаснути, розійшлися спати кожен у своєму кутку.
Дивовижне зцілення
Уранці Санько допоміг наносити в діжку води, осідлав Воронька і подався до десятника Перевертайла, сподівався, що він зможе чимось зарадити. Знайшов того козака швидко і розповів йому про біду, яка трапилася з Софійкою. Микола, не довго думаючи, порадив хлопцеві звернутися до знахаря, який живе неподалік від Шаргорода.
Санько поспішив розшукати знахаря з дивним прізвищем Еффа, і вже невдовзі стояв перед невеличкою, але по-особливому побудованою хатинкою. На поріг вийшов середнього зросту чоловік з білястими бровами та червонуватими щоками і, привітно посміхнувшись, запитав, яка доля завела парубка сюди. Санько помітив, що чоловік розмовляв добре, але вимова у нього була якась інша, нетутешня.
Санько розповів про нещастя, яке нещодавно спіткало Софійку. Еффа із розумінням вислухав хлопця і, коли той закінчив, посміхаючись, промовив:
— Це буває з дівками, а тут іще й таке сталося... Я гадаю, що все воно від холоду та надмірного хвилювання.
Козак стояв мовчки, уважно слухав. Еффа помовчав трохи, а потім додав:
— Не хвилюйся, хлопче... Я ще у вас на весіллі гулятиму!
Санько ще більш здивовано подивився на знахаря і майже видавив із себе прохання:
— Нам би травки цілющої, я все робитиму, як ви скажете...
Еффа запросив його до хатини. Зайшовши всередину, Санько відчув десятки незрозумілих запахів, а коли господар повів його через сіни у простору комору, зрозумів, чому хатина мала такий незвичний вигляд. Тут усюди висіли та лежали пучки різноманітних трав, а у віддаленому причілку виднілися ще одні низькуваті двері. Еффа став ходити по комірчині та вибирати трави, а Санько слідував за ним мов зачарований. Коли знахар повернувся до нього, не знайшов нічого іншого, як спитати:
— А ті двері куди йдуть?..
Еффа поглянув на нього і весело спитав:
— А меду хочеш?
Санько тепер збагнув, чому тут стоїть такий дивний духмяний запах, посміхнувся та кивнув головою на знак згоди. Зайшли до господи, і моложава жіночка, відповівши на привітання, поставила на стіл полив’яну миску з медом.
— Пригощайтеся, пане... Добрий мед із липового цвіту. Лікує від нежиті та всілякої хвороби.
Санько зачерпнув мед дерев’яною кописткою і, з’ївши декілька маленьких грудочок, відчув якусь дивну нудоту, що аж запаморочилося в голові.
— Пане Еффо, не можу більше. Буду збиратися... На розрахунок злоті маю.
Знахар узяв гроші, чемно подякував і промовив:
— Приходь за тиждень... Розповіси, як себе почуватиме Софія. Може, ми ще якоїсь травички доберемо.
Санько вийшов з хатини геть спантеличений. Він не міг тепер пригадати, називав ім’я своєї коханої чи ні, а Еффа його знав... А коли він, подякувавши, сидів уже в сідлі, той і зовсім здивував його словами:
— Литовці ми, а живемо тут довго. Я в цих краях з малолітства...
Повертаючись, Голота вже забув про різні чудернацькі витівки травника Еффи і поспішав з дорогоцінними в’язками, щоб скоріше розпочати лікування Софійки.
Швидко зайшов у хату з торбою трав і став розповідати Ядвізі, як готувати настої. Відклав окремо коріння шипшини, для пропарки ніг. Відвар треба, не доводячи до кипіння, тримати на вогні півгодини. А для вживання настою з трав дістав коріння валеріани, душиці, листя омели білої, траву деревію та попрохав усе це півдня настоювати на крутому окропі. Софійка має вживати настій тричі на день. Асам, попоравши коня, підсів на ліжко до коханої. Розповідав, як Еффа вчив його робити розтирання ніг та попереку. На закінчення Санько, згадавши слова травника, запевнив, що вона вже через тиждень почне ходити. Софійка все вислухала і зі сльозами на очах звернулась до хлопця: