— Саньку, але ми не самі в хатині.. А що ж мати скаже, як ти мені будеш ноги розтирати?
Хлопець примовк, а тоді покликав Ядвігу і при ній розповів, що треба робити для лікування Софійки. Мати подивилась на обох дітей і тихо промовила:
— Робіть, дітки, все, як сказав Еффа. Гіршого вже не буде...
Тиждень проминув у клопіткій праці. Санько двічі або й тричі на день розтирав ноги та спину Софійці. Він уже вивчив кожну цяточку на її тілі. Руки Санька під вечір просили спочинку, а душа жадала оздоровлення коханої, і він не жалів зусиль.
Одного вечора, зробивши Софійці все необхідне за настановами Еффи, він рано ліг відпочивати, а вранці відчув на своєму обличчі чийсь дотик. Стрімко схопив за руку, але зараз же відчув ніжну дівочу долоню і в сутінках розгледів обриси Софійки. Вона стояла на колінах перед ліжком і пестила його обличчя. Санько на якусь мить завмер, а потім, не питаючи нічого, став відповідати їй взаємними пестощами. І так вони милувались одне одним, доки в господі стало світати і мати нагадала про свою присутність тихим покашлюванням. Софійка піднялася з колін і, твердо ступаючи ногами, обережно пішла до своєї постелі.
Ранок почався, як завжди, та коли Ядвіга поїла відваром трав Софійку, вона взяла матір за руку і, схвильовано поцілувавши, мовила:
— Матінко, я вже ходжу.
— Добре ходиш, дитя моє. Я це серцем відчула сьогодні вранці... — ледве видавила із себе Ядвіга.
Зайшов до хати Санько, від якого повіяло прохолодою, і, ставши на коліна перед постіллю Софійки, тихо промовив:
— А я все ж поїду до Еффи... Розповім йому, і він трав добере, бо вже закінчились...
Тепер уже, не соромлячись матері, він поцілував долоні Софійки, а тоді взяв руки Ядвіги і теж поцілував. Потім запитав:
— Ви вже все знаєте... Я щиро вірив, що так буде... Вона знову ходить...
Санько швидко дістався до травника, підійшов до дверей і став рішуче стукати. Десь неподалік почувся тріск замерзлої криги по калюжах, і, озирнувшись, він побачив Еффу з пучком трави, охайно перев’язаним мотузкою. Знахар наблизився до Санька і, привітавшись, дав йому траву. Хлопець закинув її в торбу, що висіла, закріплена на кульбаці, і, посміхнувшись, промовив:
— Дякую вам, пане Еффо! Софійка вже потроху ходить, їй допомогли ваші травки, — і, діставши гроші, простягнув знахареві.
Той поглянув уважно і, відвівши руку хлопця вбік, промовив:
— Залиште собі... Ви молоді, вам багато чого потрібно... Ти краще не забудь перед постом обвінчатися, тоді і дітками будете обзаводитись.
Санько повагався якусь хвильку, а тоді, сховавши монети в кишеню, пообіцяв:
— До церкви підемо обов’язково. А за травки я вам віддячу. Лікувався в Почаєві, то багато чого там збагнув.
Не гаючи часу, Санько скочив на коня, і, попрощавшись помахом руки, поскакав галопом, окрилений думками про подальше видужання своєї коханої.
До Різдва Христового у Шаргород повернулися багато вояків, які пішли за Хмелем, але про батька Софійки не було чути нічого. Софійка вже часто виходила на подвір’я, і на щоках її знову з’явився рум’янець. І хатня робота вже давалася їй досить легко.
Дзвонили дзвони
Про їхнє одруження перед святом Водохреща або ж Богоявлениям першою заговорила мати. Санько вже давно був радий одружитися, але за господарськими клопотами та турботами не було часу владнати все по-людськи. А одного дня Ядвіга, підвівшись із-за столу, звернулась до них зі словами:
— Санику! Софійко, доню моя! Батько повернеться чи ні, але я хочу, щоб ви побралися.
Санько теж підвівся та звернувся до Ядвіги:
— Не маю кого засилати свататись, прошу сам: благословіть нас із Софійкою на шлюб...
Тепер уже й Софійка піднялася, і всі троє вийшли з-за столу. Ядвіга, взявши ікону, підійшла до молодих і, осінивши їх хресним знаменням, благословила жити в любові та злагоді. Молоді вклонилися і поцілували ікону. Софійка, не витримавши хвилювання, кинулась матері на груди, а Санько стояв, тримаючи її за плечі, та вгамовувати від сліз довелось обох жіночок. Цього вечора вже й обрали день, коли за церковним укладом можна було б обвінчатися, доки не почнеться Великий піст.
Санько цього вечора довго не вкладався спати: то йому потрібно підшити чоботи, то почав чистити зброю, поки Ядвіга не покликала його і з розумінням промовила:
— Лягай спати, хлопче... Поки що сам... Не метушися. У вас усе життя попереду.
Санько мовчки нахилив голову і, підійшовши до Софійки, поцілував її у щічку та подався спати у свій куток побіля дверей.
Уранці, після сніданку, окрилений Санько дістав свій найкращий одяг та став збиратися до церкви на перемовини про вінчання. Софійка весь час зиркала на нього з усмішкою, а наречений такий був заклопотаний, що не помічав її загадкових поглядів. Коли, зібравшись, поглянув на Софійку, то розсміявся і, обнявши її, запитав:
— А ти за ніч не передумала? Може, іншого когось чекала, то я йому і ноги поперебиваю!
Софійка сором’язливо глянула в його блискучі сірі очі, і раптова думка майнула в її голові. А й справді, як вона так може ставитися до свого рятівника? І на якусь мить іншими очима подивилася на нього.
Санько зі світлим русявим волоссям, яке принадно закручувалось, звисаючи з лоба на густі крилаті брови, вражав своїм незвичайним виглядом. Прямий ніс видавав у ньому мужнього чоловіка і воїна, а широкі плечі свідчили про неабияку силу, що наганяла страх на ворогів. І тут же вона посміхнулася, знаючи його невгамовність, дотепність і ніжність, його прагнення піклуватися про них із матір’ю. Вона обхопила шию Санька обома руками і, лукаво дивлячись на нього, зауважила:
— Дивись, щоб ти не передумав, поки до церкви йтимеш... У нас у Шаргороді є гарні дівчата!
Так, обмінявшись взаємними жартами, вони поцілувались, і Санько впевнено пішов до свого Воронька.
День був не святковим, і Санько, перехрестившись перед храмом і залишивши коня біля дзвіниці, відправився шукати диякона. Недалеко від церкви постукав у двері охайного невеликого будиночку, і на його стук вийшов чоловік у чорній рясі.
— Благослови тебе Господи, хлопче. Чому так рано стукаєшся? — веселим тоном запитав священнослужитель.
— Прийшов рано, отче, щоб не було пізно! — не розгубившись, відповів Санько.
Священик зацікавлено подивився на нього і вже лагідніше відказав:
— У Бога немає ранніх і немає таких, що запізнилися, — він усіх приймає, хто йде за ним...
Санько нахилився і, поцілувавши руку отця, запитав його:
— Хочу дізнатися, коли я і моя обраниця можемо обвінчатися. Нам до посту треба... Благословення матері маємо...
— Коли так, хлопче, то через три дні прийдете на святе причастя, а напередодні побуваєте на вечірні, і тоді ваші душі будуть приготовлені до поєднання в таїнстві вінчання, — говорив священик. — Назви імена — своє і обраниці своєї, а ми вже будемо молитися за вас, очищаючи ваші душі від гріхів земних.
Санько трохи знітився, та все ж швидко відповів:
— Мене по-церковному Олександром звати. Хрещений я на Самарщині, а моя обраниця — Софія, теж хрещена, вона з вашого приходу.
— Я — отець Фрол, один залишився в цьому сані. Війна позабирала багатьох і серед нас, священиків. Тяжко всім, і нам тяжко, але укріпляю віру Христову по благодаті Божій, — довірливо говорив священик.
Санько з розумінням вислухав і промовив:
— Моліться за мене... Козакував я на війні, проливав кров людську. І свою пролив кров... А в Почаєві заживляв рани та гріхи спокутував.