— Усі ми грішні... Добре все буде. Молімося, і Бог простить нам стезі нерівні, — додав наостанок отець Фрол і, осінивши Санька правицею, зайшов до своєї господи.
Затишно стало на серці у Санька, видно, до душі йому було спілкування зі слугами Божими, яких Господь вибрав наставляти на праведні шляхи рід людський. З легким серцем він їхав до домівки, яка стала йому рідною. Тільки-но Санько заїхав на подвір’я, як з хати виглянула з цікавістю Софійка і пішла переймати Воронька за поводи. Не встиг Санько злізти з коня, як кохана зустріла його запитаннями:
— Чи вдалося зустрітися з отцем Фролом? Він дав згоду обвінчати нас? Відповідай скоріше!
Тепер уже Санько зволікав із відповіддю, додаючи хвилювання Софійці, і коли та вже була ладна розгніватись, розплився у посмішці, сказав:
— Про все домовився... Будемо три дні постити, а тоді — на причастя.
Зраділа Софійка, обняла Воронька, поцілувала Санька і побігла до хати сповістити матір про вінчання, яке буде у скорому часі.
Санько поважно зайшов до хати і, скинувши кожух, тричі поцілував Ядвігу, біля якої, схопивши матір під руку, стояла Софійка. Ядвіга перехрестилася, взаємно тричі поцілувала майбутнього зятя і розпорядилася:
— Треба ж, щоб і людей хоч трішки було... З моєї рідні тільки невістки та по двоє дітей.
Санько якось хитрувато поглянув на Ядвігу і запропонував:
— Я знаю Миколу Перевертайла, Данила Музиченка, Владислава Просяного, та ще прийде травник Еффа. Ще декількох козаків покличемо, з якими йшов до Шаргорода...
— Гаразд, Санику, покличеш і козаків, аби лише все добре склалося. От шкода, що про батька звістки немає... — сумовито промовила Ядвіга і пішла на подвір’я поратися по господарству.
Тільки-но за матір’ю зачинилися двері, Софійка зараз же опинилася в обіймах коханого. З якимись іншими почуттями вони вже цілувались, і їхні обійми були теплішими, ніжнішими, душі готувалися до життєвого єднання заради подальшого існування поколінь.
У обідню пору Санько подався шукати Миколу Перевертайла, щоб домовитися з ним про козацьку підтримку при вінчанні. Мав також намір розпитати, де живе Владислав, який був не одружений і міг бути свідком. Де живе Перевертайло, знали всі, і Санько швидко знайшов пана десятника. Прив’язавши коня до окоренка, подався до хати. Почувши стукіт у двері, Перевертайло швидко вийшов. Вони радо обійнялися.
— Що, Санько, тяжко самому, без козацької підтримки? Заходь до хати! — усміхаючись, запрошував Микола.
Санько привітався із чималенькою родиною пана Перевертайла і на запрошення господині присів на лаві. Умостившись зручніше, почав говорити:
— Пане Миколо, наступної неділі я маю намір одружитися. Вінчаємося з моєю Софією... Прошу, щоб ви підтримали мене з десяткою... Більше нікого просити, окрім вас...
Микола по-дружньому поплескав Санька по плечу, весело промовив:
— Підтримаємо, хоч я вже не десятник, а сотник... Обіцяю, що будуть козаки, з якими ми поверталися. Усі тебе знають! Оженимо!..
Сотник Перевертайло розповів, як знайти Данила Музиченка та Владислава Просяного, і, провівши гостя до коня, напутив:
— Ти, Санько, коли вже одружишся, приставай до нашої сотні, треба єднатися... Пани польські повертаються, правлять своє. По весні позганяють із землі людей, і знову всі на них працюватимуть. А козаків не зачеплять — бояться...
Хлопець погоджувався з паном Миколою і радів з того, що на його весілля прийдуть бойові побратими. Нехай люди бачать, як козак одружується. Він подався на той край, де жив Владислав. Дружньо привітавшись, вони обговорили, як проходитиме дійство. Владислав пообіцяв, що буде за боярина, приготує й відповідне вбрання та запросить двох-трьох дружків для весільного почту.
Санько повертався назад окрилений, його сирітська душа жадала людської уваги та величання у такий важливий момент життя. Він уявляв, як іде до церкви у супроводі почту, і ЛЮД висипав на вулицю, щоб дивитися на славного козака, що одружується в їхньому містечку.
Санько у доброму настрої зупинив коня і, відвівши його у стайню, зайшов до хати. Ядвіга та Софійка вже чекали нареченого з вістями, і перш за все мати. Вона схвильовано запитала:
— Не відмовили люди?.. Ми ж безбатченки, а ти і геть сирота...
— Ні, усе гаразд, не відмовили... Усе робитимемо по чину та за нашими звичаями. Днями приїдуть сватати Софійку. Сотник Перевертайло буде за свата, — весело повідомив Сашко, а тоді, підморгнувши коханій, додав: — Софійко, якщо відмовиш — готуй гарбуза, а якщо згодна, то піч колупай та рушнички сватам готуй.
Софійка, лукаво поглядаючи на Санька, притулилася до нього і запитала:
— А в мене дівочий почет буде великий? Може, ми тільки з Яринкою удвох ступатимемо до церкви?
Санько загорівся від її близькості і, злегка відсторонивши кохану від себе, відповів:
— Сьогодні йдемо відвідати Яринку, і там ви остаточно домовитесь. Згодна?
Софійка радо цмокнула Санька у щічку і заметушилася по хаті, шукаючи гостинця для Яринки. Знайшовши якусь річ, вона глянула на Санька, весело промовила:
— Збирайся, йдемо зараз... Я вже так хочу її бачити. Ми хутенько!
Санько розвів руками і, поглянувши на сяюче обличчя Софійки, кивнув головою на знак згоди. Дівчина кинулася до вхідних дверей — сповістити матір, що вони йдуть до Яринки. Ядвіга поралася на подвір’ї біля живності, і коли щаслива донька сповістила, що вони з Саньком йдуть до майбутньої старшої дружки, посміхнулася і перехрестила Софійку.
Скоренько обоє щасливих молодят зібралися та подалися до Яринки по білому скриплячому снігу, на якому де-не-де виднілися відбитки людських та кінських слідів.
Яринка зустріла їх у своєму дворі.
— А я заходилася сніг прибирати... За мною вирвався з хати кіт Васько та й ліг біля дверей, а потім давай себе вмивати лапами! Цілий ранок красу наводив. Я відчувала — відвідини будуть, — весело примовляла Яринка.
Софійка прилинула до подруги і, не стримуючи сліз, сказала:
— З радощів прийшли до тебе, Яринко... Вінчатися будемо. Хотіла б я тебе бачити старшою дружкою.
Яринка від несподіванки відповіла не відразу, а потім, немовби отямившись, з радістю погодилася:
— Звичайно, Софійко. Я хоч зараз буду в тебе за старшу. Ти моя найліпша подруга!
І вони, обнявшись, стояли, а в обох з очей лилися дівочі сльози від невідворотності долі.
Зайшли в хатину, де було чималенько люду. З печі виглядали підлітки, а з-поза ширми виглянула старенька бабця і, привітавшись із молодими, заховалася.
Санько ще жодного разу не бував у цій хатині, тож із цікавістю розглядався навколо. Дві подруги, усамітнившись у дальньому закутку, стали енергійно про щось перешіптуватися. Мати Яринки присіла поряд із Саньком і стала розпитувати про Тхне життя-буття, цікавилася, коли обвінчаються. Дівчата не могли наговоритися, ідо Санька з печі вже позлазили дітлахи, осмілівши, повсідалися коло нього, а найменший, Стефаник, нахиливши голову, шепелявим голосочком попросив:
— Дядьку, кось-кось...
Козак посадив його на ногу і став гойдати — на радість не тільки малому, а й усім присутнім. І дітлахи вже сміливо доторкувалися до його шаблі та приміряли кучму.
Хоч як не гримала на дітлахів Яринчина мати, та вони «прилипли» до Санька. Дива та й годі!.. І коли дівчата, про все домовившись, піднялися з лави та стали прощатися, Санько з полегшенням зітхнув.
Яринка вийшла з ними на вулицю, щоб провести. Сяюча Софійка подала Санькові руку, і вони заспішили до хати.
Перед Водохрещем молоді, а з ними і Ядвіга говіли, приймаючи разом святе причастя, щоб уже опісля великого свята Водохреща обвінчатися молодим. Вечорами Софійка відправляла Санька у свій куток, де він готував нову збрую для Воронька та шив гарні чобітки для коханої. Мати із Софійкою передивлялися посаг нареченої і готували весільну сукню та прикраси. Дні швидко пролітали, і після Водохреща їм не було коли й угору глянути. Наближався жаданий час у житті Санька та Софійки.