Іван зіскочив і хутко став обдивлятися ноги Силка, потім скрушно похитав головою на німе запитання Марії, яка стривожено дивилася на нього.
— Готуйте вариво, а я піду в містечко, спробую придбати тяглового коня... Силко вже не зможе рухатись! — схвильовано повідомив усім Іван і, взявши шаблю, вирушив до містечка.
Марія не встигла й оговтатись, як Іван уже був далеченько, хутко прямував до ближчих хатинок.
Зайшовши в містечко, Іван придивлявся, у кого на подвір’ї була стайня. Примітивши одне таке обійстя, постукав у двері. На порозі з’явився немолодий чоловік, доброзичливо запитав:
— Що тобі потрібно, козаче? Якщо харчів, то ми зайвих не маємо.
Іван нашвидку розповів господареві про лихо, яке спіткало їх у дорозі, а тоді попрохав:
— Продайте нам коня їздового, бо наш ледве дотягнув сюди...
Чоловік не поспішав відповідати, щось розмірковував, а тоді несподівано запитав Івана:
— Пане, а чи то є правда, що ляхи повернуться знову? Хмель угоду про це підписав?
Іван, не розуміючи, дивився на нього, а тоді знизав плечима і відповів:
— Я довго поранений лежав... Що там коїлося, не відповім, але чув, що ляхи з приходом не забаряться.
— То пан має дукати, а чи якісь їхні гроші? — чемно запитав далі чоловік, а коли Іван сказав, що розрахунок буде дукатами, повів його до стайні.
Тут стояло троє гарних коней, і Івану приглянувся високий, сивий на ногах жеребчик. Указав на нього, але чоловік замахав руками, не погоджуючись продавати такого коня. Тоді Іван поліз у мішок і дістав п’ять золотих дукатів. Підкинувши їх на долоні, промовив:
— Пане добродію, віддаю вам усе золото, що маю. Такі монети на шляху не валяються!
Чоловік зрозумів, що це добра платня за їздового жеребця, і вже доброзичливо простягнув руку за дукатами, сказав:
— Згоден... Добрий розрахунок. Виводь!
У Івана від тих слів аж серце закалатало в грудях. Він відмотав повід і відразу відчув силу та норов молодого жеребця.
— Не хвилюйся... Він уже об’їжджений. Майже рік його впрягаю до воза. Добрий кінь!.. — сказав чоловік і, погладивши чотириногого по шиї, заспокоїв його, а потім невесело промовив: — Продав тебе гарним людям. Служи їм... Прощавай!
Іван, не гаючи часу, повів Срібка, так він його назвав подумки, тільки-но побачив у стайні. Коли вийшли з двору, кінь став мотатися з боку в бік, але, відчувши сильну руку свого нового господаря, умиротворено пішов з ним. Назустріч поспішала Марія. Підбігши, радісно вигукнула:
— Слава богу, є інший кінь, а наш Силко лежить ледве живий, ми всі плачемо над ним... А люди вже поїхали далі.
Іван підійшов до своїх, що були біля хворого коня, і, присівши на коліна, погладив та став говорити з ним:
— Пробач нас, Силку... Ми тебе не забудемо...
Силко якось дивно поглядав на іншого коня, і з його ока стали котитися сльози, а потім, стрепехнувши ногами, він бездиханно застиг.
Після цього жалісливого видовища нікому вже не хотілося їсти, і Іван, сівши на Гнідка, поїхав до містечка. Він верхи заїхав до подвір’я колишнього господаря Срібка і, нахилившись, постукав у віконце. Швидко вийшов з хатинки господар і стривожено запитав:
— Щось не так, пане? Чому ви повернулися?
Іван спішився і розповів господарю про долю Силка та намовляв його, щоб, доки не захолов кінь, вжити на м’ясо.
— Пане, зробіть це... Він не здох, а скінчився від виливу крові... А залишити його — так вовки за ніч пошматують. Хай ще буде з нього користь, — умовляв Іван господаря, і той згодився, сказав, що приїде туди зі своїм сусідом.
Прибувши до своїх, Іван суворо наказав усім пообідати варивом та швидше рушати далі.
Після швидкої трапези запряг у віз коня. Оголосив усім, що його звати Срібком, а коли вдалині показався віз, що поспішав до їхнього постою, крикнув Романові, що час вирушати. Срібко, ніби відчуваючи провину перед попередником, старанно тягнув воза з мовчазними мандрівниками.
Під вечір вирішили зупинитися на відпочинок біля ошатного містечка і, заїхавши в нього, побачили безліч слідів від возів, що вели на велике подвір’я. Роман звернув туди, і вони зупинилися біля чималенької хати, що ділилася на людську половину та стайню. Іван хутко постукав у двері і, коли звідти почувся голос, став прохати, щоб їх пустили на ночівлю.
— А платню маєте? — запитали з хати.
Коли Іван відповів, що вони заплатять за нічліг, двері відчинились, і господар з двома хлопцями кинулися розпрягати коней і завели їх до стайні.
— Беріть речі... У нашому селі злодіїв немає, але зараз по шляху всякі заброди ходять, — пояснював господар, якого звали Самійлом, і став допомагати Марійці з Іваном переносити торби до хати.
Швидко влаштувалися, і всі мандрівники із задоволенням зняли з себе одяг і чоботи. Хазяйка кинулася в сіни вимивати чоботи та ще й гримнула на хлопців, щоб добре приглянули за кіньми. У печі вже стояв величенький казан, в якому мліла каша. Марійка і Рада, пошептавшись із Одаркою, так звали господарочку, пішли за ширму митися після мандрівки.
Незабаром усі були налаштовані на вечерю в теплі та добрі, з часом їх стало хилити до сну. Першою заснула Катеринка, а Роман з Іваном, перемовившись між собою, вирішили спати по черзі. Господарі не дошкуляли ночувальникам розпитуваннями, бо ж у всіх було загальне горе — одні втікали від інших. Івана сон так і захоплював у свої обійми, проте він навчився і його піддурювати і, сидячи із заплющеними очима, не спав, бачив усе, а ще більше чув...
Після півночі увагу хлопця привернуло незвичне тупцювання коней, він побачив, як господар тихо вийшов з хати. Іван легенько штовхнув Романа під бік і наказав бути готовим до несподіванок, а сам стиха вийшов на подвір’я. Побачив, що поряд зі стайнею стоїть хазяїн двору. Він аж тіпнувся, коли побачив Івана, який непомітно наблизився до нього.
— Щось тут коїться, пане Самійле? — голосно запитав Іван і запропонував хазяїну зайти до стайні, щоб провідати коней.
— Поглянути треба. Коні чомусь хвилюються... Може, звірина якась ходить попід стайнею. Одного разу навіть ведмідь навідувався. Війна нікому не дає відпочинку, — із сумом промовив Самійло.
Зайшли у стайню, й Іван переконався, що коні всі на прив’язі. Він пройшовся по приміщенню і кожного погладив по крупові. Вони попрямували до хати з думкою про дивне поводження коней. Іван попередив Романа, щоб той не спав, прислухався до кожного шурхоту.
Ніч закінчилася без жодних пригод, і коли Іван прокинувся, Роман повідомив, що з кіньми все гаразд. Вийшли на подвір’я, стали обходити місцину поза клунею та стайнею і помітили сліди величезних лап, схожих на ведмедячі. Пройшли по слідах далі і побачили поламане гілля та розкидані дровини.
— Таки не брехав Самійло... Завівся неподалік від їхнього обійстя ведмідь-швендя, наробить лиха цієї зими, — із жалем промовив Іван.
Після вранішнього варива стали лаштуватися в дорогу, й Іван, покликавши Самійла, розрахувався з ним і занепокоєно зауважив:
— Не буде вам спокою... Робіть засідку на ведмедя. Був він і цієї ночі.
Самійло погодився з Іваном, приязно промовив:
— А ти козак без промаху, коней у тебе не поцупиш... Буде нагода — завжди раді!
Через два дні важкого переходу зупинилися на ночівлю у Сквирі. Тут уже відчувався козацький лад... Мандрівники стали натрапляти на козацькі роз’їзди, а люди у містечках, не боячись, пускали до хати.
Одного дня, під вечір, побачили білі маківки монастирів і церков міста Білої Церкви і радісно стали викрикувати подяки Богові, бо ж зглянувся на них після поневірянь на довгому шляху. Зупинилися на ночівлю на облаштованому подвір’ї для подорожніх. Там уже стояли декілька возів, побіля яких метушилися парубки. Іван попрямував до великої господи, зайшовши, перехрестився і звернувся з проханням прийняти їх на нічний постій. Через якийсь час усе було домовлено, і задоволений Іван поспішив оголосити про це своїм попутникам. Після вечері Рада з Романом підійшли до Івана. Не дивлячись у вічі, жінка промовила: