Тут уже вискочили з хати двоє синків Дениса і, весело перемовляючись, стали готувати постій для козацьких коней. Їх аж розпирало від радощів, що зустрілися зі справжніми козаками, і коли з’явилася решта з десятки Макара, постій був підготовлений. Денис, уже заспокоївшись, ходив поміж козаками, просячи кожного не завдавати шкоди його господарству. Тут Макар Пилипенко, насупившись, звернувся до нього:
— Пане Денисе, я не в силі утримати від погрому оцих непослухів, тим паче що вночі дуже міцно сплю, а вони... Самі знаєте...
Дениса від цих слів немов заціпило, а тоді, глянувши на метушню козаків, він несміливо промовив:
— Так, можливо, пан десятник дозволить їм для кращого сну випити по чарці та під’їсти?
Макар загадково обвів поглядом своїх хлопців і якось неначе невпевнено махнув рукою:
— Можна потроху, пане... Вони тоді спатимуть міцно...
Задоволений господар прожогом кинувся до хати і вже з синами приніс невеликий штоф з горілкою, хліб та сало з чималим кільцем ковбаски. Усе це добро розмістили просто в сараї, на коробі для зберігання фуражу, і козацька братія швидко все змела. Задоволений господар уклонився козакам і, побажавши доброї ночі, залишив їх до ранку.
Уранці всі задовго до світанку були на ногах. Одним із перших обійшов свою садибу Денис, і коли хлопці стали виходити з клуні після ночівлі, статечно дякував усім за лад, який вони лишили після свого перебування. Прощалися з добродієм Денисом, немов давні друзі. Усі дякували за гостинність, а сини вже стояли в кожухах із торбами за спинами. Макар Пилипенко, узрівши їх, покликав до себе та сердито запитав:
— А це що за збирання? Куди це вас несе? Не на ярмарок, либонь?
Хлопці закліпали очима, а Денис із дружиною стояли побіля дверей та витирали сльози. Нарешті один із парубчаків відкрив рот і випалив:
— Так ваш Ярема обіцяв записати в козаки за міру пшона та сало... У нас і зброя є... — І, відхиливши поли кожухів, стали показувати заткнуті за очкурі пістолі.
Макар мовчав, розмірковуючи, а тоді викрикнув:
— Яремо!
І той став перед ним, немовби виріс із-під землі.
— Так я ж, пане десятнику, заради жарту... Хто знав, що вони такі вперті? — виправдовувався Ярема, та миттєво замовк під гнівним поглядом Макара.
— Ти обіцяв, так бери їх тепер до свого війська!.. Так, хлопці?! — вигукнув Пилипенко, звертаючись до козаків.
У відповідь усі зареготали і стали викрикувати, щоб Ярема створював особисте військо по добуванню сала та ковбаси. Брати стояли, зніяковіло переминаючись з ноги на ногу, і коли до них нарешті підійшла мати, зняли торби з плечей і потягли до хати.
— Тепер віддай Денисові те сало з пшоном, що ти виманив у хлопців, і проси вибачення в господаря за клопіт! — твердо наказав Макар і, повернувшись до козаків, наказав виводити коней.
Андрій підштовхнув Ярему, і той, порившись у своєму мішку, дістав торбинку з пшоном та сало. Козаки, виводячи коней із сараю, підсміювалися, поглядаючи, як Ярема вибачається і віддає такі принадні харчі господареві. Денис, збагнувши, що сини його не йдуть до війська, обняв Ярему і став тикати це все добро козакові у мішок. Сльози радості капали з його очей...
Андрій із Яремою залишили дворище Дениса і, поквапливо сідаючи на коней, побачили, як двоє братів вийшли з хати і махали руками їм услід, прощаючись зі своєю надією стати козаками.
Свічадо
На третій день переходу, по обідній порі, військо втягувалось у Білу Церкву і, поділене на сотні, розтікалося по вуличках для перепочинку. Сотня Петра Гусака знайшла собі притулок неподалік від величного храму, що височів над містом. Вершники зупинялися та, схиляючи голови, молилися за благодать Божу в дорозі. Петро дав указівку Макарові Пилипенку шукати для своїх ночівлю по дворищах, а решта сотні стала облаштовуватися на ніч побіля церковних конюшень.
Андрій із Яремою знайшли дворище, яке їх привабило тим, що там була стайня. Вони поспішили туди заїхати. Ярема взяв обох коней під вузди, а Підлужний рішуче гупнув у двері, які досить швидко відчинилися. На ганку з’явилася дівчина у накинутій на плечі кожушанці.
— Ми на постій просимося вдвох з товаришем... Добряче промерзли в дорозі, — звернувся до неї Андрій, тупцюючи на одному місці.
— Що ж ви такі мерзлякуваті, козаки, від поляків тупцюєте аж з-під Збаража? — в’їдливо мовила дівчина.
Андрій уже не тупцював і стояв, запитливо дивлячись на дівчину, а та поглядала на нього, потім перевела погляд на Ярему. Андрій помітив це і, посміхнувшись, промовив:
— А в мене товариш гарний є... Дівки в нього немає... Шукає по всіх усюдах, та ніде не може знайти.
Дівчина не витримала і протяжно сказала:
— Звичайно, ми б вас пустили, але в хаті місця немає... У нас ткацький верстат стоїть. Немає місця для женихів!..
Андрій відчув, що останні слова вона промовила із жалем у голосі, і знову, посміхнувшись, повідомив:
— А ми такі женихи: як гарна дівка — то і в порогах ляжемо, тільки б не в кочергах!
Тут вона вже розсміялась і знову кинула зацікавлений погляд на Ярему, швидко сказавши:
— Почекайте! — і зайшла до хати.
Підлужний помахом руки заспокоїв Ярему, який стояв у невідомості поміж двох коней. Через невеликий проміжок часу знову з’явилася дівчина разом із сердитою на вигляд жінкою. Вона оглянула Андрія з ніг до голови і, кинувши погляд на Ярему, сказала коротко, як відрізала:
— Заходьте вже! А то тупцюєте тут!.. Коней відведіть!..
Андрій хутко взяв у товариша вузду свого Орлика, і вони повели коней до стайні. Двері були відхилені, і Андрій, зайшовши всередину, став роззиратися навколо, шукаючи якого-небудь фуражу, проте, окрім порожніх коробів, нічого більше не побачив.
— Кепські наші справи, Яремо! Немає чим коней нагодувати! — сумовито сказав Підлужний і став заводити Орлика.
Прив’язали коней біля порожніх коробів і, з жалем погладивши скакунів по загривках, пішли до хати. Потупцювали на ґанку, нарочито гупаючи ногами, аби господарі почули, що вони вже йдуть. Андрій першим відчинив двері і опинився у темному сіннику, в якому пахло сінцем і десь у темряві чулося мукання теляти. Швидко намацав клямку вхідних дверей. Відчинивши їх, зупинився на порозі, зняв шапку і привітався.
Потім перехрестився до образів, що виднілися в кутку, підсвічені світлом лампадки. За спиною відчував схвильоване дихання Яреми, який усе повторював за Андрієм, кахикаючи при цьому.
— Так ви ще й кашляєте... Довгенько на морозі були? — спитала жінка.
— То мій товариш з морозу сапнув теплині хатньої... Він швидко оговтається, — поспішив відповісти Андрій.
Дівчина сиділа в іншому кінці хати за ткацьким верстатом і, нахиливши голову, вдавала, ніби щось перебирає руками, а сама спідлоба позирала на молодих козаків.
Нарешті жінка показала рукою на лаву і вже лагідніше мовила:
— Присідайте вже... Бачите, у нас дівка в хаті. Треба ж, щоб свати присідали!
Козаки всілися на лаву, і за якусь мить Андрій уже розкрив рота, щоб попрохати фуражу для коней, але жіночка його випередила:
— Мене Меланкою звуть... Батька в нас немає, згинув ще при поляках, а дочку назвали Ольгою... Трудяща, а женихи пішли на війну. Так сидьма й сидимо... Прядемо та тчемо, що кому потрібно...
— Я — Андрій, з Присамарщини, — швидко відказав Підлужний і тільки хотів сказати щось про Ярему, як той сміливо промовив:
— Віктором мене звати, а прізвище — Ярема. Мене так усі й називають... З низових козаків я, у війську давненько... Нежонатий...
Почувши це, всі посміхнулись, а Ярема нерозуміюче поглядав навсібіч, водячи головою, а тоді й сам посміхнувся та кашлянув у кулак.
— Чи надовго ви на постій? — запитала Меланка і подивилася на Андрія.
— Не відаємо, тітонько Меланко, але на одному місці довго не буваємо, — відповів Підлужний.