Спати їх з Яремою поклали на дощаний піл, і вони швидко полягали поряд і дружньо заснули під доглядом Меланки. Усміхнувшись, глянула на хлопців, які міцно спали, і перехрестила їх.
Так щасливо та безтурботно козаки пробули ще один день і ніч у хатині Меланки, а на третій день зранку по вулицях уже їздили вістові та закликали козаків на збір побіля церкви, бо ж військо мало йти далі.
Усі в хаті метушилися, немов бджоли у вулику. Хлопці були заклопотані збиранням, а Ольга не знала, куди себе подіти. Вона весь час намагалася чимось допомогти Вікторові, а той, сумний та розшарілий, поривався щось їй сказати, та при матері не наважувався. Здогадавшись, Андрій першим вийшов із хати, і за ним вискочила Меланка: треба було виводити коней.
Скакуни вже стояли, очікуючи своїх господарів, і коли з хати кулею вилетів Ярема, хлопці нарешті всілися на них і, помахавши на прощання гостинним жінкам, виїхали з двору.
Майдан побіля храму аж кишів козаками, які знудьгувалися за своїми кіньми, товаришами та походами. Побіля Макара Пилипенка зібралася майже вся десятка, і хлопці один поперед одного розповідали про свої пригоди на постої в місті.
Підлужний, підійшовши до Макара, подав руку для привітання. Вони обнялися.
— Пане десятнику, схоже, сьогодні вирушимо на Чигирин,— зауважив Андрій.
Макар Пилипенко підкрутив вуса і якось загадково промовив:
— Усе військо піде далі, а у нас інший шлях...
А тоді із сяючою посмішкою вже тихіше додав:
— Наша сотня, Андрію, сьогодні повертає на Київ. Ми за гетьманом — як нитка за голкою... Тож тримайся!
Андрій нічого не зрозумів із Макарових слів, єдине, що затямив: походу на Січ не буде, а вони вирушають на Київ, де зараз перебуває гетьман.
Незабаром з’явився Петро Гусак, і десятники, покрикуючи на козаків, повели сотню у напрямку Києва. Чимало вояків нерозуміюче поглядали на своїх десятників. За містом Петро зупинив сотню і оголосив, що вони йдуть до Києва, а там віллються у гетьманський полк. Деякі козаки жалкували з цього приводу, бо ж на зимові холоди та святки сподівалися бути у своїх зимівниках, проте більшість схвально загула, маючи надію перезимувати в Києві у добротному житлі.
Андрій із невеселими думками їхав позаду Яреми, який відчував тугу по Ользі, що за ці дні запала йому в душу. Коли зупинилися на короткий перепочинок, до них приблизився Макар і весело промовив:
— А чого це мої козаки засмутилися? Побачите Київ, то забудете свій сум!
Хлопці нічого йому на ті закиди не відповіли, і десятник відчепився, скрушно помотавши головою.
Андрієві хотілося під рівномірну ходу Орлика снити тільки про домівку. Як тяжко було на серці від усвідомлення того, що нескоро він обійме дружину та рідного синочка! Він весь час здригався, коли уявляв беззахисність своєї родини перед кожним зайдою, який може принести у його дім біду.
Настав час ночівлі, і сотник радісним голосом подав наказ спішитися побіля якогось поселення, що сховалося у вибалку. Козаки роз’їхалися десятками в пошуках постою. Макар хутко повів своїх нижче, у вибалок. Нагледівши дві хатини, з димарів яких стовпом ішов дим, оголосив хлопцям, що тут вони й зупиняться. Тільки-но наблизились до дверей, як господар, чоловік уже похилого віку, вийшов і, показавши рукою праворуч, вигукнув:
— Коней ставте у стайню та під накриття, а от фуражу не маю, годуйте своїм.
Макар підійшов до нього і, погоджуючись, махнув головою, проте спитав, де добути води для коней. Чоловік швидко попрямував у стайню, виніс два цеберка і поставив біля порога. Вказавши на стежку, яка вела до річки, пішов до хатини. Коли всі впорались побіля коней, стали заходити у приміщення.
Андрій з Яремою також зайшли до хати і, привітавшись із господарем, стали міркувати, де б можна примоститися на ніч. Було тепло, від печі пашіло жаром, і задубілі хлопці, діставши з торбин харчі, поїли та почали вмощуватися на долівці, де вже лежали покотом ті, хто зайшов раніше.
Сяючі маківки
Уранці, швидко перехопивши щось із харчу, вийшли з хати і вже були готові йти далі. Петро Гусак походжав поміж козаками, заодно перевіряючи кінську упряж, говорив, що завтра вони до Києва таки доберуться і ночуватимуть уже при полку Хмельницького.
Задовго до вечора від голови сотні почулося різноголосся хвалебних голосів, і козаки додали в ході. Андрій із Яремою досягли перекату шляху, і перед їхніми очима відкрився на обрії чарівливий краєвид Київ-града. Хлопці також не втрималися, щоб не виказати своє захоплення красою цього благословенного міста. Майже одночасно стали вигукувати хвалебні слова, а деякі козаки кидали вгору шапки та стріляли з пістолів.
Підлужний, милуючись творінням людських рук, стишив ходу Орлика і, розглядаючись, усе більше дивувався поєднанню людського розуму в бажаннях догодити своєму Творцю.
На тлі неосяжних лісів, що буйніли зелено-чорним кольором, виділяючи молочно-білі, укриті снігом парцели, було видно маківки численних церков. Під світлом зимового сонця вони неначе висіли над землею і сяяли кожна своїми неповторними барвами. Золоті маківки відбивали золотаве сонячне світло, яке осліплювало очі вершникам та вабило золотавою красою. Голоси зраділих козаків ущухли, і тільки було чути далекий звук сотень дзвонів, які сповіщали люд про початок обідні.
Андрій іще вдома чув від людей про неймовірну красу Києва, а зараз, осягнувши всю велич цього міста, яке він, здавалося, оглядав не очима, а всією душею, відразу відчув у собі відданість і любов до Києва — воістину батька міст руських.
Шлях вів спуском у долину невідомої їм річки, і незвичайне видовище, яке сяяло під зимовим сонцем, заховалося за пагорбком. Ніби отямившись від якоїсь дивини, десятники стали покрикувати на козаків, які розтягнулися походом майже на півверсти. Хлопці підстьобнули коней і швидко наздогнали своїх. Макар Пилипенко оглянувся на Підлужного та Ярему і дружелюбно вигукнув:
— Тримайтеся ближче, а то заблукаєте! Це вам не в полі!
Андрій, уражений щойно побаченою красою, весело відгукнувся:
— Та, пане Макаре, тут не гріх і заблукати!.. Он погляньте: церква біля церкви!.. Є де помолитися за душу свою!
Уже тісними рядами, без вигуків і патетики, сотня невеликим чорним ланцюгом втягувалася в місто. Позаду, на якійсь відстані від вершників, на пригорку було видно їхній обоз, який так недоречно котився ще колесами, коли поміж них стрімко проносились однокінки із саньми. У міру того як наближалися до якоїсь гори, усе більше бачили вони на вулицях людей, а вершники так і гасали повз них, не звертаючи на сотню жодної уваги.
Попереду побачили роздоріжжя, і Петро Гусак гукнув усім:
— Спішитися! Від коней не відходити!
Від голови сотні відділилися четверо вершників і поскакали по одній з вулиць, мабуть, дізнаватися про місцезнаходження полку Хмельницького. Андрій із Яремою з цікавістю оглядали місто, в якому були вперше, і дивувалися, бачачи охайність та впорядкованість вулиць. Часу на це було обмаль, бо з’явилися посланці, і сотня знову рушила вперед.
Нарешті зупинилися поблизу двох невеликих стаєнь, що стояли побіля підніжжя Старокиївської гори, і стали влаштовувати коней на ночівлю. Швидко з’явились обозні і стали бігати один поперед одного, вишукуючи для коней зі своєї десятки краще місце.
Андрію з Яремою вдалося поставити Зірочку та Орлика у стайню, а тоді заходилися відчищати гомілки коней від льоду, що понамерзав кавалками до самих колін. Обозний Панас уже встиг принести зголоднілим коням фуражу, а хлопці пішли до струмка набрати води, щоб утамувати жагу своїх чотириногих друзів після нелегкої дороги. Орлик, торкнувшись губами води, з пожадливістю став її пити, проціджуючи скрізь зуби, а Андрій турботливо гладив його по шиї, подумки дякуючи за те, що доправив свого господаря в таке славетне місто.
Настала черга облаштовуватись і козакам. Час минав, а десятники чомусь помовчували. Усі мали надію заночувати в якихось хоч і не хоромах, але пристойних теплих оселях з гарною вечерею. Та потроху такі мрії стали розвіюватися. Петро закликав усіх зібратися і заявив: