— Хлопці, козаки! У місті багато війська, і ночувати нам доведеться, мов у полі...
Усі невдоволено загули, але десятники вже хазяйновито викрикували, що необхідно знімати з возів намети і ставити рядами понад стінами стаєнь. Розпач розсіявся у покриках старших, і вже звідусіль чулися жарти і підсміювання над тими, хто на шляху до Києва ділився думками про розкішне життя, яке їх чекає у місті.
Десятка Пилипенка довгенько вибивала у промерзлій землі заглиблення під намет та приямок під вогнище. Андрій із четвіркою хлопців гайнули у пошуках придатного каміння для відведення диму від вогнища, яке буде підтримуватися у наметі цілісіньку ніч.
Капелюжний з Білим заходилися викладати коминок під вогнище, а решта розбрелися у пошуках гілляччя або якихось дров. Михайло Білий добре розумівся на облаштуванні пічок, тож і обладнав перекриття виходу диму. Розпалили вогнище, і всі зі сміхом повискакували з намету, який наповнився густим димом. Звичайно ж, лаяли Білого, але той тільки посміхався.
У цей час побіля їхніх стаєнь зупинилося троє саней, заповнених дровами, і візники стали кликати козаків, щоб розбирати дрова по наметах.
— Налітайте, хлопці! Не дамо вам закоцюбнути під цією горою! Київський війт направив до вас дровець! — горлопанив чоловік з передніх саней.
Але вже й без запрошення козаки набирали дрова і, ледве тримаючи їх на витягнутих руках, тягали кожен до свого намету. Хлопці з десятки Макара також не полінились, і в наметі швидко виросла чимала гірка дровець. Тепер уже навіть ті з козаків, які насміхався з мрійників, були вдоволеними, передбачаючи ночівлю в теплі.
Дим із намету куди й подівся, коли дрівця розгорілися, і від нашвидку складеного комина запахкотіло жаром. Звідусіль стали долинати веселі голоси та запахи гарячої їжі. Коли повсідалися черпати куліш, нашвидку зварений із пшона, заправленого сальцем, стали вихваляти Білого за гарний комин, а Капелюжного — за смачне вариво.
Андрію з Яремою випало чатувати під ранок. Після гарячого варива їхні обвітрені обличчя запахкотіли жаром, немов набралися спекоти від вугілля, що жевріло. Від воріт стайні доносилися веселі вигуки перебендів, заграли й музики. Хлопці з десятки закінчили вистелити солому на підлозі і, запитливо поглядаючи на Макара, стали лаштуватися до гуляння. Макар, узрівши, що зараз для козаків не він за головного, а музики та перебенді, сміючись, наказав:
— Ідіть, витанцьовуйте хоч до ранку, але побіля комина один щоб був за наглядача... А то ночуватимемо у стайні.
Знайшовся бажаючий доглядати за вогнищем, і козаки, як горох, висипали з намету та заспішили до того місця, де гуляли. Тут зібралося два гурти. У одному прибріхувачі розповідали небилиці, а в іншому хто підспівував, а хто вже й топтав сніг під гопака. Андрій пригадав, як він ще цього року танцював на проводах зими, на Масляну, і, весело поглянувши на Ярему, вигукнув:
— Ану, хлопці, вріжте краков’як! Ми з Яремою погріємось!
Заради забаганки кинув у шаплик два гроші.
Антон Цибух, що був за старшого і вибивав на цимбалах, підтримав друзів:
— Вріжте, хлопці! Хай у Києві знають, як козаки веселяться!
Цибух повільно повів мотив танцю, і Андрій із Яремою стали походжати по колу з вивертами, а коли прискорився темп, закрутилися, мов два необ’їжджені жеребці, тільки збитий сніг відлітав від їхніх чобіт.
Тут не могли втриматися й інші хлопці із сотні і, кинувши гроші в шаплик, стали виробляти колінця не гірше за друзів.
— Андрію, додамо жару!.. Низових іще ніхто не перетанцьовував! — не припиняючи круговерті, закликав Ярема.
На сніг полетіли жупани, і вже тупцювало чотири завзятих танцюристи. До кола, що утворилося навколо них, позбігалася ледь не вся сотня, і кожен підбадьорював когось зі своїх. У Андрія і Яреми неначе відкрилося джерело запалу та вміння, і вони, раз у раз міняючись місцями, так вимахували ногами, що Цибух став стишувати мотив та вмовляти:
— Хлопці, ваша взяла! У нас уже з палиць друзки полетіли!
Навкруги лунав сміх і голоси споглядачів: «Ухоркаєте наших музик! Годі вам, добрячі гопцювальники! Дайте й іншим утнути!..»
Нарешті музики призупинили гру, і до них стала черга на замовлення: кожному — танець на свій лад. Андрій по-дружньому обняв Ярему й суперників по танцю, і всі стали одягати жупани.
— Щось мороз послабшав!... Хоч би сніг не підтанув! — зі сміхом промовив Підлужний, і хлопці, підтримуючи його жарт, весело зареготали.
Тепер, протиснувшись у коло зівак, стали підбивати інших охочих до танцю козаків. Із гурту стала зриватися пісня, і музики враз підлаштувалися під співаків, а ті, хто бажав танцювати, залишилися в колі і продовжували вже в іншій бистрині в лад музикам:
Та все ж нелегкий шлях та зимовий холод стали нагадувати, що час уже йти на відпочинок. Назавтра необхідно приступати до військової повинності. Десятка Макара Пилипенка відділилась від гурту і з веселим гомоном побрела до своїх наметів.
Лазня під горою
Наступного ранку побіля наметів уже носився Петро Гусак, скликаючи козацьких десятників. Підлужний зрозумів, що на цьому їхній відпочинок закінчився, і, передавши чергування біля комина Олегу Капелюжному, вийшов з намету вмитися пухким снігом, що під ранок тихо ліг на землю.
Звідусіль долинав сміх, а подекуди й лайка, коли двоє або троє хлопців накидалися на одного і вмивали снігом, аби той швидше очунявся від сну. Через короткий час Андрій із Яремою вже навідалися до коней і, залишившись задоволеними їхнім станом, поспішили до гурту, де чекали появи старших.
Один за одним підходили десятники і запросили всіх розміститися в наметах для важливої розмови. Швидко зібралась у тісному наметі вся десятка Макара Пилипенка, і він почав розповідати, що їм належить таємно охороняти Хмельницького під час його перебування у Києві. Сотня підпорядковується Лаврінові Капусті, який відповідає за життя гетьмана. Десятник трохи помовчав та, уважно оглянувши всіх, додав:
— Виходить так: збережемо Богдана від таємних і відкритих ворогів, то і ми поживемо ще!
Козаки сиділи тихо, ані пари з вуст, а Макар продовжував:
— Полк Богдана чатуватиме побіля гетьмана, а ми будемо посеред людей, пильнуватимемо проти усілякого зазіхання...
Не розуміючи суті, присутні загуділи, як бджоли у вулику, проте Пилипенко заспокоюючим помахом руки припинив непотрібні перемови:
— Сьогодні нам підвезуть потрібну вдяганку... Будемо схожі і на посполитих, і на міщан. У обідню пору по два десятки чергою — до лазні... Від нас не повинно смердіти, як від «кожушаних шапок».
Почувши це, козаки схвально загомоніли.
— Хто вміє столярувати, змайструють біля намету комірчину з обаполків. Будемо там зберігати вбрання, щоб не запахтити його чадом, а то від вас носи відвертатимуть і швидко розкусять, що ви за одні! — продовжував Пилипенко.