Андрій на якусь мить застиг від несподіванки, і йому навіть подумалося, що це звичайне самонавіювання, проте відчуття мисливця і воїна взяло гору. Коли ті стали цілитися в гетьмана, він миттєво кинувся до зловмисників і, зваливши на них парубійка, що стояв поряд, штурхонув їх обох. У ближчого від нього пістоль випав з рук. Далі Андрій, уже в якомусь шаленстві давлячи парубійка, що лежав, дістав до витягнутої руки з пістолем другого молодика і підштовхнув угору. Гримнув постріл, і зловмисник, випустивши з рук зброю, спробував утекти.
Серед загальних хвалебних вигуків, співів, які неслися від семінаристів, та церковного передзвону ніхто не звернув уваги на одинокий постріл з пістоля. Підлужний побачив, що до них протискуються хлопці з його десятки, і, зробивши відчайдушний рух уперед, встиг ухопитися за каптур стрільця, який намагався втекти. Смикнув щосили, а втікач тяг Андрія за собою, валячи людей на своєму шляху. Та на якусь мить молодик призупинився, і Андрій став давити його всім своїм тілом донизу. Тут підоспіли хлопці, і всі гуртом навалилися на молодика. Йому нічого не лишалося, як присісти. Андрій чув позаду нього метушню та лайку то на своїй мові, то на польській. Утікач притих, притиснутий до землі вже трьома козаками, і коли стало чутно, що Хмельницький пройшов далі від цього місця, Андрій наказав хлопцям скрутити руки зловмиснику.
Люди, зрозумівши сутність подій, звільнили місце сутички, і хлопці підняли обох нападників із землі та зі скрученими назад руками повели далі від натовпу. Макар Пилипенко йшов позаду, тримаючи напоготові пістоль та просячи перехожих, щоб звільнили шлях. Знайшли місце, де вешталося менше люду, і, посадивши обох нападників просто на сніг, спинами один до одного, обкрутили мотузкою. Макар залишив хлопців охороняти невідомих, а сам кинувся шукати сани, аби чимскоріше вивезти їх звідси. Четвірка козаків, обступивши півколом зв’язаних незнайомців, пильно видивлялася навкруги та покриками відвертала людей від цього місця.
Андрій побачив, як до них швидко наближалися сани з двома людьми, і подумав, що це вже Макар Пилипенко хутко поспішає... Але то були чужі люди. Коли сани наблизилися, хлопці побачили в руках їздців зброю, направлену в їхній бік. Ближче до саней був Олег Капелюжний, і він, тримаючи пістоля поперед себе, кинувся їм навперейми. Постріли пролунали майже одночасно, і з саней вивалився навзнак чолов’яга, який сидів поряд із візником.
Через деяку мить упав лицем уперед Капелюжний, а з саней, що порівнялись із хлопцями, ляснув ще один постріл, і в ту ж мить хлопці один за одним розрядили свої пістолі в їздця. Сани помчали далі, і стріляти більше не було сенсу. Тепер усі дивились услід саням. Андрій зі здивуванням побачив, як одинокий їздець став хилитися набік і, випавши із саней, все ж тримався за віжки. Але тепер некерований кінь вивертав голову набік, прагнучи звільнитися від безпорадного господаря. У цей час сани з наскоку вдарилися об дерево і, перевертаючись, потяглися далі, а їздець, випустивши віжки, покотився по снігу.
Підлужний прожогом кинувся до пораненого їздця, а коли підбіг та поглянув на нього, зрозумів, що той уже не встане. Швидко повернувся назад, де Ярема з Білим клопотались біля пораненого Капелюжного, який лежав горілиць. Сполотніле лице було заюшене кров’ю. Хотіли перев’язати, але він перестав подавати ознаки життя.
Ярема з Білим взяли бездиханне тіло Капелюжного і стали перетягувати ближче до пов’язаних зловмисників. Андрій прикрив лице козака його ж яскравою синьою китайкою, якою він при житті обмотував шию.
Тепер звернули увагу на зв’язаних. Одні: із них сидів, опустивши голову на груди, а на добротному кунтуші виступила кров’яна пляма. Підлужний підняв голову молодика і побачив, що від нанесеного пострілом із саней поранення він помер.
— Хлопці, що нам Макар скаже? Біля нас уже четверо забитих, — сумовито промовив Андрій.
Ярема скрушно махнув рукою і, побачивши сани, що наближалися до них, сказав:
— Макарові головне, що Богдан живий і неушкоджений!
Хлопці ступили назустріч Пилипенку, який здивовано дивився на накритого китайкою Капелюжного, і Андрій несміливо почав виправдовуватись:
— Пане десятнику, не зуміли ми вберегти Капелюжного... Налетіли на нас, як віхола, а він подався навскіс, одного з них забив, а другий...
Макар підняв китайку і, глянувши на зблідле обличчя свого козака, зняв шапку та шанобливо перехрестився, а з ним разом і хлопці. Швидко оговтавшись, Пилипенко наказав Білому покласти на сани забитого товариша і відвезти тіло до церкви у Пирогощі та лишити там на опікування монахинь, а козаки його невдовзі заберуть. Потім, наказавши Підлужному з Яремою пильнувати місцевість навколо, заходився допитувати единого живого зловмисника. Двоє друзів відійшли подалі, щоб не чути докорів розгніваного десятника, і стали роззиратися навкруги.
Через деякий час Макар Пилипенко покликав хлопців, і вони швидко підійшли.
— Таких, як оці молодики, по місту бродить чимало. Рано ще нам відпочивати... Відправимо цього до Капусти і — за Богданом! — розпорядився Пилипенко.
Повернувся Михайло Білий на санях, і хлопці, залишивши забитого нападника на снігу, поклали на сани його подільника. Десятник, умостившись поряд зі зловмисником, поїхав його супроводжувати. Тепер троє козаків спішно полишили злощасне місце і поспішили до Печерської лаври, куди пішою ходою відправився Богдан у супроводі київського війта та великої кількості люду.
Наздогнали крайніх з величезної юрби людей уже на схилі гори, неподалік від самої Лаври. Різними манівцями стали пробиратися ближче до голови величезного змієподібного людського натовпу. Наблизитися до Богданового почту не було ніякої змоги, та вони настійно рухалися вперед разом із юрбою, шукаючи нагоди, щоб якось продертися...
Нарешті всі зупинилися, але Андрій із Яремою під невдоволені вигуки якихось жінок, що стояли в очікуванні подальших подій, стали пробиратися далі. До них долинув багатоголосий людський гомін: «Служба почалася...», і на деякий час хлопці також зупинилися, начебто прислухаючись до церковних хорів. Люди, повернувшись лицем до Лаври, покірно стояли, шепочучи слова молитви, і старанно осіняли себе хресним знаменням. Хлопці також благоговійно застигли там, де їх настиг голос церковного дзвону, що начебто вирвався згори і окутав люд своїм благим звучанням. «Живий... Значить, іще живий Богдан!» — лунало в голові Андрія у ритмі биття дзвонів. Тепер він вперше від часу зустрічі з нападниками заспокоївся душею і осінив себе хресним знаменням, дякуючи Богові за спасіння гетьмана.
Застигши на певний час на одному місці, хлопці все ж стали проштовхуватися вперед, не беручи до уваги невдоволені погляди прочан. Нарешті побачили попереду рівний ряд дружинників з гетьманського полку, які стояли суцільною стіною спинами до люду. Одягнені вони були в однакові кожухи темного кольору, на голові мали високі повстяні ковпаки, облямовані гарним хутром по нижньому краю. «Гарні хлопці... Високі на зріст, сильні, і зброя аж поблискує... А гетьмана могли і не вберегти...» — думалось Андрію, коли вони наблизилися до ряду дружинників.
За різноголоссям хорів Андрій здогадався, що утреня літургія от-от мала закінчитися, і він шепнув Яремі:
— Що б там не було, триматимемося неподалік від Богдана... Чомусь наших не видно.
Коли служба скінчилася, натовп почав так тиснути позаду хлопців, що їх мало не винесло на спини дружинників з гетьманського полку. Час ішов, а Хмельницький усе не з’являвся. Розчаровані люди, які хотіли знову побачити гетьмана, потроху послабили тиск і стали розходитися. Залишилися позаду дружинників лише ті, хто бажав хоч краєм ока побачити Богдана, та добре одягнені міщани, яким не дошкуляв холод. Андрій, хоч і мав гарний кожух, але відчував, як починали дубіти ступні. Щоб якось зігріти ноги, вони з Яремою тупцювали на місці разом з іншими.
Нарешті почулися якісь вигуки, і поміж двома рядами дружинників швидко проїхало до десятка добротних саней, у які були впряжені по двоє гарних коней. Дружинники, захвилювавшись, тісніше зімкнули ряди, а залишки натовпу притиснулися до їхніх спин. Тепер Андрій не видивлявся, чи з’явиться Богдан, чи ні: відчував це по хвилюванню натовпу.