Наступні дні були схожими поміж собою. Важкий шлях виснажував людей, пронизливий вітер, хоч і дув увесь час у спину, дошкуляв так, що Андрієві не вірилось, що його душа ще теплиться в тілі. Стало більше вмирати козаків. Хтось сконав від застуди, викрикуючи у маренні запальні бойові кличі та йдучи востаннє у шалену атаку, а потім затихав у передсмертному часі, вмирав, як увесь час бажав того, — в бою. Інший кінчався від черевного болю та прохав у Бога прощення гріхів, благав товаришів, щоб закінчили його страждання ударом шаблі.
Велика журба обсіла козаків. Не по-їхньому це було: вмирати десь на шляху. А часто траплялося так, що ніде було й поховати, і тоді шукали якісь ритвини чи яруги, клали тіла товаришів, прикидаючи їх дрючками, зрубаними стовбурами дерев та присипаючи снігом.
Коні охляли так, що ледве тяглися один за одним, опустивши голови, і вже не звертали уваги на заохочування своїх вершників. Андрій читав про себе молитви і просив Бога, щоб не залишив його, грішного, без сил або бездиханного на дорозі: «Живий в помощі Вишнього під покровом Бога небесного оселиться. Рече Господеві, Заступниче мій і Прихисток мій...»
У десятці Макара Пилипенка вже не стало двох сильних та хоробрих козаків: Івана Кулібаби та Григорія Маковського, котрі і вмирали, в запалі махаючи правицею, неначе стискали шаблю. Макар дуже змарнів, проте всіляко підтримував хлопців, обіцяючи, що незабаром буде Чигирин, відпочинок по теплих хатах та од’їдок присохлим черевам.
Десь наприкінці десятого дня переходу сотник Петро Гусак, якось по-іншому, рівніше сидячи в сідлі, став об’їжджати сотню та підбадьорювати хлопців, що в цю ніч вони будуть в Чигирині, а там для них підготують затишні хатини для відпочинку. Козаки в’яло посміхалися на заклики Гусака, а більшість уже не вірила ні в теплі хати, ні в якусь там жирненьку їжу...
Уранці Підлужний затіяв розмову з Яремою про труднощі цього походу і, сумно нахиливши голову, попрохав:
— Вікторе... Якщо я... Якщо зі мною буде, як з хлопцями, то доберися на Самарщину, у Михайлівну, скажи, що мене вже немає, нехай не чекають...
Віктор Ярема згідливо кивнув головою і пообіцяв Андрієві зробити так, як він того хоче.
Таки Петро Гусак говорив правду: вже поночі всі почули заливистий гавкіт собак, побачили чимало вогників у віконцях. І залишки сотні, підстьобуючи коней, в’їхали у місто Чигирин — козацьку столицю, оплот Богдана Хмельницького.
Попереду залунали радісні вигуки козаків, які сповіщали про входження до Чигирина. Дійсно, їх тут чекали, і це дуже здивувало бувалих козаків. Чигиринська старшина та сердюки взялися розселяти козаків.
Йосьчина стодола
Дев’ятьох козаків разом із Макаром Пилипенком сердюк Василь повів за собою на ночівлю до якогось, як він сам висловився, гендляра Йосипа або ж, по-єврейському, Йоськи. Хлопцям було байдуже, до кого, аби лише опинитися в теплі та поїсти чогось гаряченького.
Не дуже довго петляли вулицями і нарешті заїхали у дворище цього самого Йоськи. Тут же повибігали служники і вийшов сам господар з четвіркою хлопців-підлітків.
— Здоровенькі були, козаченьки! Притомилися з дороги? Зараз Йоська вас обігріє і нагодує, коникам фуражу підтрусимо... От ці ляшки кляті! Життя немає в людей! — примовляв господар.
Хлопці мовчали, не маючи бажання підтримувати розмову, а десятник Макар став розподіляти, хто де ночуватиме, і, розгледівши у кінці дворища стодолу, запитав господаря:
— Добродію Йосипе, а там, у стодолі, тепло?
Йоська зі щасливою посмішкою відразу догідливо відповів:
— Так, так, пане старший! Там завжди тепло... Худобині там гріємо та й вариво готуємо... То гарне місце для ваших козаків, а ваше — у гостині в Йоськи!
Макар уважно подивився на улесливого Йоську і також люб’язно відмовився:
— Велика вдячність, люб’язний Йосипе! Мені потрібно бути при козаках. Я їм, як за батька...
Господар, здвигнувши плечима, відійшов і став далі розпоряджатися та квапити своїх підручних, щоб скоріше все зробити заради ночівлі козаків. Коней добре впорядкували, та Підлужний особисто перевірив вміст короба і залишився задоволеним. Йосип не пожалкував ячменю для зголоднілих козацьких скакунів. Орлик і Зірочка жваво переминали зерно, а в стайні було затишно, неначе теплої пори...
Андрій, побачивши одного зі служників, потиснув йому руку, із вдячністю промовив:
— Друже, приглянь по совісті... Коні ледве дочвалали сюди, а були такі браві та швидкі, як вогонь.
Ярема дружелюбно запитав, як звати служника, і той, опустивши голову, буцімто в чомусь грішний, тихо відповів;
— Порфирієм мене звати... А хазяїн називає Прошкою. Ячмінь, як ви підете до стодоли, я половину відберу, щоб на ранок було... Наказав пан Йосип...
Хлопці нерозуміюче дивилися на служника, а тоді Андрій збагнув, у чому воно справа, і вже погрозливо промовив:
— Ти, парубче, не відбирай, бо ж господар ніколи не зізнається, що це він тебе на таке напутив... А тобі за наказом нашого отамана дадуть київ по спині...
Порфирій з переляку ледве не впустив собі на ноги цеберко з водою, але тут Ярема, підморгнувши, надоумив його:
— Скажеш Йосипу, що відібрав ячмінь. А ми вранці зіграємо у твою дудку...
Служник кволо посміхнувся і пообіцяв, що коників козацьких не зобидить, і хлопці, поплескавши його по плечах, пішли до стодоли.
У стодолі дійсно було, як у Бога за пазухою. Ці слова повторював і увесь час метушився Василь Крят, якого нещодавно приписали до десятки. Свій харч не треба було витрачати, бо ж принесли смаженої поросятини, і дісталося кожному по половині глечика молока.
Після вечері всі розчервонілися, мов варені раки, і стали стягувати із себе решту одягу, залишившись у спідніх полотняних сорочках. Їм запропонували обмитися з дороги, і козаки, витягнувши жбан з теплою водою на подвір’я, поливали один одного, а потім розтирали снігом. «Таке було тільки в Києві!» — задоволено викрикували козаки, і веселий регіт лунав на все Йосипове подвір’я. Ледве вкоськавши своїх хлопців, Макар побачив, що вже постелено поверх сіна ліжники, тож пригримнув:
— Годі, годі вам... Немов діти!.. Он дивіться, яку вам постіль приготували. Гайда спати!
Усі стали вибирати собі місця для сну; а Василь Крят пішов позаглядати по казанах з варивом для худоби, що стояли на довгій кабиці.
— Пане десятнику! Тут таке вариво, що й ми могли б ще підкріпитися перед сном! — почувся його щасливий голос.
Макар промовчав і продовжував лаштуватися до відпочинку. Ще двоє козаків стали з цікавістю порсатися копистками у казанах. Почулися неголосні відгуки про смачну їжу та ще й прицмокування. Нарешті Пилипенко не витримав і, вилаявшись, пригрозив, що зараз же загасить лоївки і вони, як щури, тицькатимуться, шукаючи собі місце. Василя з двома його «застільниками» як вітром здуло від кабиці з казанами, і Макар, закрившись на засув, загасив лоївки. Через короткий час стодола наповнилася різноголосим хропінням та посопуванням зморених козаків.