— Макарівці! Усі до мене! Відступай у стодолу!
Андрій, відбившись від декількох нападників, що завзято насідали, рвонув з місця і побіг до стодоли разом із Яремою та своїми хлопцями. Коли останній учасник снігового побоїща забіг у приміщення, Макар хутко зачинив двері.
— Усім роздягатися і сушити мокре ганчір’я! — отаманським голосом віддав наказ Пилипенко, але хлопці вже й без примусу стягували з себе промоклий одяг.
Знову здійнявся сміх, бо хтось залишився геть голим, а хто спритніший, той, роздягнувшись, розмістив одяг до сушки і сховався під ліжником. Коли всі заспокоїлися, Макар похвалив молодих козаків з десятки, що добре стримували «супротивників».
По обіді десятник підсів поміж Андрієм та Яремою і запитав, поглядаючи на обох;
— Хлопці, а ви як вирішили? Вам Петро Гусак дає вільний вибір... Що скажете?
Андрій глянув Макарові у вічі й твердо промовив:
— Ми вирушаємо на Присамарщину. Треба своїх провідати... Душа вже нудиться, немає наснаги воювати.
Ярема кивнув головою у бік Андрія і звернувся до Макара:
— Ви там, пане десятнику, замовте слово за нас. А по весні будемо з вами...
Макар ударив себе руками по колінах і, піднявшись з полу, співчутливо промовив:
— Я замовлю слово... А вам, хлопці, нелегко прийдеться, бо ж доведеться лише удвох подолати шлях від Кременчука до Присамаршини... Тяжко буде...
Підлужному нічого не лишалося, як погоджуватися з Макаром, і він з трепетом слухав його чи то поради, чи то застереження. Перед вечерею Пилипенко повернувся в стодолу і став зачитувати прізвища козаків, які залишаються в Чигирині. Ті, кого назвав десятник, кивали головами на знак згоди. До Низу йтимуть з Макарової десятки разом з Андрієм та Яремою п’ятеро козаків.
Наступного дня ті, хто від’їжджав, ретельно готувалися до ще одного важкого переходу. Усе ж ближче до рідної землі, до Січі... Андрій із Яремою та іншими побратимами, які вирушали на Січ, зібрались на ярмарок. Він у цей час аж кишів покупцями та продавцями, бо Чигирин став гетьманською столицею. Сюди везли й несли всякого товару та мануфактури з півсвіту. Ще здалеку хлопці почули різноголосий гул, а коли Найшли поміж рядами крамарів, то пірнули у незрозуміле для них оточення. Кричали всі, хто міг кричати, тицькали один одному підноса свій товар. Хто продав добру річ за гарні гроші, розчулено ручкався з покупцем, хто не міг домовитись — гнівався і називав якихось людей скупердягами. Хлопці трималися гурту, бо ж у цьому шарварку можна було й загубитися.
Йшли сюди для поповнення запасів пороху, куль, наконечників... Побачивши безліч незвичайних тканин, Андрій, повернувшись до Яреми, крикнув йому на вухо:
— Вікторе, куплю щось для своїх. Для Даринки тут — що хочеш...
Спочатку придбали військове знаряддя, а потім стали придивлятися до інших речей. Андрієві були до вподоби чоботи, фарбовані під бордовий колір. Ярема поміряв і собі пару, а тоді троє, що були з ними, також позапихали в мішки прегарні чоботи. Тепер уже п’ятірка покупців не стала жаліти гроші, й усі наповнювали торби тим, що в око впало. Андрій потурбувався про всю рідню, а найперше придбав обновки для Даринки і маленького Миколки.
Вибралися з людської тисняви й поверталися, посміхаючись, коли пригадували торгові баталії з крамарями. І хоча мошна в кожного помітно схудла, поверталися у піднесеному настрої.
Врятувати московітів!
Від’їзд до Січі затримався з причини прибуття до Чигирина численних делегатів із чужих країв, у тому числі й з Речі Посполитої. Місто заполонили одягнені на інший кшталт люди. Місцеві та козаки роздивлялися іноземців і намагались відгадати, звідки прибули ті чи інші. Тепер Підлужний не мав часу сумувати за домівкою, бо ж козаків відряджали зустрічати санні поїзди з делегатами. Це було досить далеко від Чигирина, і хлопці поверталися виснаженими пізно ввечері.
Уранці призначеного дня від’їзду до Січі Гусак підняв усю сотню на ноги, коли ще й півні не співали. Неповна сотня вишикувалася на вигоні неподалік від Йосьчиного дворища, і Петро оголосив про необхідність супроводу делегатів з Московії. Почувши невдоволені вигуки серед Козаків, Гусак підняттям правиці застеріг усіх до послуху, а тоді промовив:
— Ходять чутки, що цих людей хочуть вбити в дорозі. Ми повинні доправити їх, щоб і волосина не впала з голови!..
Козаки притихли, а Петро, піднявшись у стременах, суворо обвів поглядом свою сотню і продовжив:
— Ляхи хочуть посварити нас із Московією... Уб’ють делегатів, а на Богдана звалять. Отож їхні голови тримають наші...
Петро підняв оголену шаблю, і за ним потяглися козаки зустрічати московітів, які сунули до Чигирина від Переяславського перевозу.
Мороз того дня був не занадто сильним, та ще й день обіцяв бути безвітряним. Рожеве сонечко піднялося з-за обрію і обіцяло гарну днину та гріло козаків у спину. Петро нервував і весь час оглядався на свою сотню, покриками підганяв рухатися хутчіше. Через якийсь час сотня вже йшла галопом, стоптавши уздовж шляху широку смугу позаду себе.
Десь перед обідньою порою стишили хід, і Петро, покликавши Пилипенка, наказав його десятці виїздити вперед на відстань до двох верст та розглядатися навкруги. Разом із Макаром у десятці було вісім верхових, усі перевірені сміливці й рубаки... Стрімко обігнавши сотню, подались уперед. Пройшли галопом по шляху до перевозу і, коли обігнули невеликий лісок, почули відголоски якоїсь сутички. Прискоривши ходу, вискочили із-за вигину шляху просто в спини невідомим вершникам, що насідали на санний поїзд. Чулися вигуки ляхів та лайка московських ратників.
— Василю, скачи до сотні! Хутко чекаємо допомоги! — крикнув Пилипенко до Крята, і той, розвернувши коня на одному місці, кинувся по допомогу.
Ті, хто напав на московітів, були одягнені у добротні кожухи, повстяні селянські шапки, але Макар за манерою сидіти на конях та довгими шаблями відразу зрозумів, що це ляхи. Наблизившись до місця сутички, Пилипенко вигукнув бойовий клич:
— Криши ляхів!
І козаки зненацька для нападників насіли на них ззаду.
Ляхи не встигли повернути коней назустріч козакам і за це поплатилися, бо кожна козацька шабля знайшла собі жертву. Вони закричали, перелякавшись: «Матка Боска! Збережи нас!», проте побачили, що козаків замало. «Бий холопів! Добивайте московітів!» — линули підбадьорливі голоси ляських вершників. Від московітів також почулися вже радісні голоси: «Братци! Рубіте іх — ми держимся!» Вони зрозуміли, що прийшла допомога. Козаки, які були разом із московітами, кричали: «Підсобляйте, хлопці... Ми, переяславські, не піддамося ляхам!»
Нападники посилили тиск і на макарівців. Побачивши шалений наступ на свою десятку, Пилипенко заволав на всю горлянку:
— Хлопці! Гуртуйтеся, не піддавайтеся! Бийте їх до згину!
Підлужний з Яремою були весь час поряд, а зараз Андрій побачив, як їх намагаються відтіснити один від одного. Миттєво перекинувши шаблю з руки в руку, він ударив по ворожому вершнику збоку. Той зігнувся в сідлі, і його кінь, рятуючи хазяїна, став задкувати, а Орлик зайняв місце поряд із Зірочкою. Тепер козакам стало зручніше захищатись від ляхів, які намагалися зломити опір. Макар Пилипенко, побачивши, як тримаються його хлопці, закричав:
— Не візьмуть вони нас! Підрізайте стремена, ріжте вуздечки!
По той бік ляського гурту лунали розпачливий ґвалт і передсмертне волання захисників делегатського супроводу: «Пра-щайтє, братци! Держитесь!» А хтось із переяславців кричав: «Вмираю за віру нашу!» Ляхи насідали, і різали слух їхні зухвалі голоси: «Січіть державців! Ріжте московітів!»
Пилипенко, почувши заклики поляків до знищення державного люду з Московії, піднявся в стременах і заволав:
— Хлопці, їхні голови дорожчі за наші! Уперед!
Андрій всією своєю сутністю відчув вирішальність цієї миті, тож із диким ревом та несамовитою силою, що прибула невідомо звідки, накинувся на вершника, який був поряд із ним, і помахом шаблі відсік йому руку до плеча. Кров бризнула у різні боки тугими цівками, і супротивник, немов важкий сніп, звалився на землю. Стрій козаків однією лавою став пробивати собі шлях до обозу, і ті поляки, котрі нападали на московітів, розвертали коней... Над місцем кривавої сутички вже лунали переможні крики переяславських козаків і московітських ратників.