— Так я до Баранова... Травки несу задля кращого вигоювання рани на животі, — випалив Андрій і, обійшовши Устима, попхався вперед.
Його зупинив московітський охоронець і суворо промовив:
— Казаче! Здесь не ходят ваши... Много нашего брата на уходе, многім вчера прішлось смерть прінять...
Андрій розуміюче кивнув головою і змовницьки прошептав до охоронця:
— Я вчора за Баранова постояв... Несу йому травку та побачити хочу. Він мені тепер побратим...
Той роззирнувся навколо і неголосно сказав:
— Ти іді скорее, скажеш, пріносіл целітєльной трави по гласу есаула...
Він показав, де знаходиться Володимир Баранов. Підлужний хутко пройшов та побачив, як його підопічний кволо підняв угору руку на знак привітання. Володимир лежав на ліжнику. Обличчя було блідим, і тільки великі, небесного кольору очі з якоюсь дитячою беззахисністю дивились на Андрія. Привітавши його, Підлужний поклав згорток з травою біля узголів’я і занепокоєно запитав:
— Як почуваєш себе, Володимире?
Той скрушно похитав головою і ледве чутно видавив із себе:
— Ночью ліхораділо, в гарячке бил. Говорят, тяжело мне будет сохраніть живот свой...
Андрій помовчав, а тоді довірливо звернувся до нього:
— Ми завтра вирушаємо в дорогу, але я за тебе почитаю святі молитви та Устима прохатиму... Виживеш!.. Звати мене Андрієм, я із сотні Петра Гусака, а сам з Присамарщини. Дасть Бог, ще стрінемося... Будь живий... — тихо промовив Андрій і швидко пішов до дверей.
А Володимир лежав із піднятою рукою, прощаючись зі своїм побратимом, замислено дивився йому вслід...
Андрій знову зустрівся з Устимом, який ішов назад з порожнім мішком, і, обнявши його, попрощався та ще раз попрохав знахаря доглянути за Барановим.
Увечері до них у стодолу завітав усміхнений Йосип і ще з порога звернувся до Пилипенка:
— Жалкую, що вибуваєте від мене, пане Макаре. Сердешні у вас козаки... Учтиво поводили себе, ніяких збитків не завдали. Не те що ляхи!
Хлопці посміхались, а Макар подякував за затишну стодолу та попрохав з мішечок вівса на сімох коней. Йоська трішки знітився, а потім розвів руками, немовби хотів обійняти весь світ, і промовив:
— Звичайно, звичайно... Мішок уже ваш, для ваших коників сердешних... Хай собі поїдять Йосьчиного вівса!
Тут до розмови підпрягся Андрій:
— Пане Макаре, а ми від Кременчука без вас будемо по снігах чвалати. Попрохайте в нашого добродія Йосипа півмішечка і нашим жеребчикам та нам хоч по шматку сальця для зігрівання у степовому холоді.
Йоська подивився на Макара, потім на якусь мить невдоволено глянув на Андрія і, не дочекавшись слова від замисленого десятника, люб’язно погодився:
— Беріть, беріть усе, що забажається. Сальце, звичайно, треба мати в дорозі.
Цієї ночі Макар поставив на чати у стайні козаків, які залишилися в Чигирині на військовому утриманні.
— Дивіться, хлопці! За коней перед такою дорогою головами відповісте! — намовляв Макар двох охоронців, які мали чергувати першими.
Шляхи розходяться
Цієї ночі Підлужний майже не спав, його весь час тривожили думки про домівку, бідкався, що доведеться йти довгим зимовим шляхом, непокоївся станом підраненого Орлика... А коли настав ранок, то під час швидких зборів у дорогу всі тривоги вилетіли з голови. Козаки були задоволені тим, що від’їздять на Січ, бо в багатьох були поряд зимівники, де їх чекала рідня, тож у дворищі Йоськи лунали веселі голоси тих, хто вирушав.
Перед сходом сонця на майдані зібралося більше половини козаків із сотні Петра Гусака, і він стояв, позираючи на своїх орлів. Його гордовита кобила Пава також неначе відчувала швидке розставання з половиною сотні і час від часу гребла передніми копитами сніг та мотала головою в різні боки.
Петро дочекався, поки вгомоняться козаки, і, не злізаючи з Пави, схвильовано промовив:
— Січовики! Важкий ми пройшли шлях, і багато могил побратимів по землі нашій. Велика дяка вам від народу, що давно хотів витурити ляха зі своєї землі.
Почекавши, доки стихнуть схвальні голоси, він продовжив:
— Ще не вільна наша земля, і пани знову сунуть до своїх маєтків, тому чекає вас Богдан по весні добивати ляське плем’я, боронити віру і землю нашу. З Богом — до Січі!
Після того як вщухли схвальні вигуки, зовсім поруч вдарили в тулумбаси. Пилипенко оголив шаблю і попрямував на виїзд із майдану, гукнувши:
— Рушаймо за мною... До матері Січі, до батька Низу!
Невеликий загін козаків витягнувся ланцюгом і вирушив назустріч сонцю, що за цей час встигло виглянути з-за обрію. Уже за містом їх наздогнали мелодійні передзвони чигиринських храмів, нагадуючи християнському люду про час молитви.
Козацький загін призупинився, і, скинувши шапки, побратими нахилили голови та старанно помолилися, просячи в дорозі благодаті Божої. Звернули на шляху бік Крюкова, по якому декілька днів тому пройшло головне козацьке військо, яке також вирушило до Січі.
Пилипенко з прихованою посмішкою поглядав на Андрія, який у перших рядах вершників ледве не пускав ускач свого Буйка, і якби не підранений Орлик на прив’язі, то так, може б, і сталося.
Два близьких друга, Підлужний і Ярема, весь час перебували поряд із Макаром і готові були кожної митті виконати будь-яке доручення. Але в дорозі ніяких пригод не траплялося. Коли у вечірню пору побачили село з десятком хатинок, Макар вирішив зупинитися на нічліг. Люди прийняли козаків, але харчів не обіцяли — у самих були пусті засіки, і хлопці вечеряли, у кого що було.
Наступного дня по обіді зупинилися на перехресті доріг у селі Павлиші, в якому було більше трьох десятків дворів і своя невеличка церква. Звідси Андрій із Яремою можуть продовжити свій шлях майже до Жовтих Вод, а потім попрямують до перевозу неподалік від Кодака або ж вирушать до Крюківеького перевозу.
Пилипенку не хотілося розлучатися зі своїми кращими козаками. Він був із тих, хто не раз подорожував по теренах Лівобережжя та Правобережної України, і напутив хлопців, як знайти значно коротший шлях.
Прощалися з побратимами по-козацькому: міцно обіймалися і, струсонувши плечі один одного, ручкалися далі з іншими. Макар обняв Андрія, немов сина, і, сказавши декілька слів, став прощатися з Яремою. Дві чималі торби хлопці перекинули через спини коней і рушили від гурту козаків, що проводжали їх, махаючи шапками. Озирнулися, коли вже почули, як козацький гурт повернув коней, взявши напрямок на Жовті Води.
Ще при світлій днині добралися до Крюкова, і шлях довів їх до перевозу. Але тут повідомили, що в темну пору перевізники не беруться доправляти люд до протилежного берега Дніпра. Побіля самого перевозу був постоялий двір з поштовою станцією, і Андрію з Яремою запропонували провести там ніч за помірну платню, а ще погодувати гарячою їжею.
Хлопці із задоволенням доручили коней служникам, а самі зайшли домовлятися про нічний притулок. Господар, високий на зріст, сухорлявий чоловік, привітно зустрів своїх постояльців і, поглянувши на дебелих молодих козаків, запропонував їм окремий притулок як для знатних подорожніх. Поряд крутився огрядний сердюк. Коли хлопці дали згоду та дістали гаманці для розрахунку за постій, він підійшов до них, привітався:
— Доброго здоров’я, козаки! Маю обов’язки оглянути ваші пашпорти... А звати мене Клим Гамза, — насупившись, промовив сердюк.
Андрій показав йому документ, сотворений військовим писарем їхнього Полтавського полку. Клим, почмокавши товстими губами, довго роздивлявся його темними булькатими очима і нарешті повернув. Потім мовчки подивився на Ярему і махнув рукою — мовляв, твій не буду дивитися... Господар постоялого двору посміхнувся у відповідь на збентежені погляди хлопців і сказав:
— Не дивуйтеся... Тут і при ляхові в усіх папери перевіряли здавна... Звати мене Гнатом, а прізвище — П’ятибрат. Мене добре всі знають на цьому березі і на тому, в Кременчуці. Відпочивайте, хлопці... У мене безпечно. Ми тут із братами тримаємо перевіз по обидва боки. І коней ваших доглянуть, служники потертості помажуть...