— Давай тут проситися на ніч... Може, в такій оселі та й люди хороші! — запропонував Підлужний і постукав у ворота.
З подвір’я почувся голос господаря, і, коли відчинилися ворота, назустріч ступив дядько, який на півголови був вищий за Андрія.
— Доброго вечора вам! Пустіть на нічний постій двох козаків з кіньми! — швидко промовив Підлужний і повів рукою у бік Яреми, який тримав коней за поводи.
Господар обдивився Андрія з Яремою з голови до п’ят, і хоча щось йому заважало запросити хлопців зараз же, усе ж безрадісним голосом промовив:
— Та, бачите, нам і самим тіснувато, а ще й діти... Але якщо ви тільки вдвох, то заходьте...
— Ми спатимемо де завгодно. Тепло потрібне і фураж коням... А про платню домовимося, — прохав Андрій, і господар відступився у дворище, щоб відчинити ворота.
Будинок виглядав досить пристойно, а з хлівців та стайні чулися ревіння корів, поросячий вереск та блеяння баранчиків. Завели коней до стайні, і господар гукнув:
— Олексію, Тарасе!.. Швидше допомагати козакам!
Хутко з’явилися двійко круглолицих парубчаків і стали поратися біля коней. Господар, узявши Андрієві горби в одну руку, а Яремині — в другу, попрямував до хати, а хлопці — слідом за ним, дивуючись неабиякій силі цього дядечка.
Зайшли в сіни, і господар крикнув, щоб відчинили двері у господу. На порозі з’явилась молода дівчина. Уклонилася до батька та до хлопців і хутко поспішила назад. Зі світлиці було видно ще одні двері, розташовані на протилежному боці стіни. Там же стояла й піч з прилаштованою до неї довгою кабицею. Козаки привіталися та перехрестилися до образів.
— Так, дівчата, оці козаки у нас ночуватимуть... Погодуйте і постеліть на долівці у світлиці, — розпорядився, ні до кого не звертаючись, господар.
Зараз же двері відчинилися і з’явилася огрядна жіночка разом із двома дівчатами, які були дуже схожі на неї. Хлопці збагнули, що це доньки.
— Мене звати Сидором, то моя жінка, Василина, і наші дівки — Пестина та Килина. Зараз будете вечеряти, — продовжив господар.
У сіни винесли лоївку, і Василина взялася обмивати хлопців. Козаки поцінували господиню: доброзичлива жіночка, хоч і невисокого зросту, але приємна на вигляд. Вона дбайливо розтерла спини, поливаючи водою, а коли подавала рушник, шанобливо промовила:
— От би нам таких зятів!.. Невже всі козаки такі гожі — хоч з лиця воду пий?!
Хлопці посміхалися, розтираючи тіло після холодного обмивання, і Ярема, не втримавшись, бовкнув:
— Так я і не проти... Відділяйте половину князівства — матимете доброго зятя!
Зайшли до світлиці, а Василина вся аж сяяла та почала підганяти дочок:
— Що ви морочитеся? Бачите, люди голодні... Та подавайте рушнички — холоші прикрити, а то ляпне сметанкою... Вони ж козаки!
Сидір поглядав на дружину, здивовано водячи головою, і тільки хотів щось зауважити, як на порозі з’явилися Олексій із Тарасом. Вони з цікавістю оглянули стіл зі смачними стравами і швидко стали роздягатися. Один з них з усмішкою промовив:
— Слава богу! Не спізнилися! Матінко, полийте на руки!
Василина невдоволено глянула на синів, але, зачерпнувши води в жбані, вийшла за ними в сіни зливати на руки. Тепер уже всі зібралися і, швиденько прочитавши молитву, кожен про себе, присіли до столу.
Їжа була ситною та різноманітною. Давно козаки так не вечеряли. Напевне, такі наїдки в цьому домі були не кожного дня. Це було видно по Тарасові та Олексію, які наминали так, неначе три дні не їли. Запивали ситну вечерю узваром із дуль, і Ярема став нахвалювати харчі та гостинних господарів, які небайдужі до козацької долі. Василина уважно слухала ці хвалебні слова, поглядаючи на своїх доньок, а ті сиділи, йорзаючи по лаві сідницями, які були трішки меншими від материних. Сидір також подобрішав і став хвалити Бога та благословенну гору Калитву, під якою живуть. Вона — їхня спасительна й годувальниця.
— Більше такого місця немає ніде, навіть не шукайте. Деревини — бери будуйся, сіна — всього й не збереш. Навесні Дніпро розіллється. — так до зими ловимо рибу в заводях... А як татари зрідка і об’являться, на горі довіку не знайдуть, там іще з діда-прадіда свої схованки маємо, — не вгавав Сидір.
Уся рідня за столом погоджувалася з батьком, а дівчата вже не опускали сором’язливо очі, а раз по раз зиркали на хлопців.
Андрій зрозумів, куди гне палицю Сидір, і став тиснути на ногу Яремі, щоб той чогось зайвого не патякав. Василина облюбувала собі Ярему та весь час підсовувала до нього поближче то яєчню з сальцем, то капусту квашену, то варенички з сиром, а після узвару з дуль ще й дзбан ряжанки піднесла.
— Покуштуй ще й пряженої сметанки нашої. Ні в кого навкруги такої немає і не буде. Ви ж лишень визволителі наші! — вихваляла Василина себе і хлопців одночасно.
Андрій зметикував, що треба зменшити надмірне піклування господарів, і став розхвалювати Хмельницького, що, мовляв, вже скоро на обох берегах Дніпра гетьман все приведе до ладу, бо ж бідкається про розпорядливих господарів своєї землі, а ляха не буде тут жодної ноги... Тут він зачепив болюче місце на серці Сидора, і той почав лаяти ляських підлабузників-жидів, що все прибрали до своїх рук. Говорив і про свої мрії:
— От тепер, хлопці, і два млини будуть мої, та й Калитву всю візьму під оренду, а там, дивись, сінокоси поряд...
Він трішки помовчав, а потім, уставши, перехрестився і благоговійно вимовив:
— Церква наша ледве вціліла... Отця Федора замордували, все до уніату його тиснули, прихід пригноблювали, обійстя відібрали... Тепер буде по-нашому, по-православному — з каменю збудуємо, на п’ять маківок!
Доньки учтиво піднялися з лави після помаху матері у той бік, де ночуватимуть козаки, та заходилися вимощувати постіль. Дбайливо збивали сінники та принесли дві подушки завбільшки з пів людини і все це стали старанно застилати ліжниками. Донесли ще два ліжники — вкриватися і, підсміюючись, з радісними обличчями пішли у свою половину. Василина почекала, поки за доньками зачиняться двері, і, наблизившись до Яреми, запитала:
— Ти, Яремо, скажи, яку з моїх доньок уподобав — старшу чи маленьку, Килину? Гарні в мене дівчата... Не брешу, гріх не буду на душу брати. А роботящі та чепурні, то всі люди скажуть, — продовжувала заохочувати Ярему Василина.
Сидір, розчервонівшись, сидів та доброзичливо посміхався до Яреми, іноді підморгував Андрію — пробував заручитися його підтримкою. Олексій і Тарас сиділи роззявивши роти і тільки встигали вертіти головами, чекаючи, чим закінчиться ця спроба принадити майбутнього зятька.
За дверима дівочої половини чувся розкотистий сміх обох сестер, і мати сердито вигукнула:
— Ану зайдіть сюди! Вам би тільки зуби скалити, а хлопці вас ждуть!
Дівчата зайшли у світлицю з кислими фізіономіями і зупинилися перед столом, опустивши голови. Хлопці пильніше придивилися до них, і Андрій зауважив про себе, що дівчата дійсно були чимось привабливими, хоч і обличчя в них були занадто округлими, з невеликими очима. Зате вуста повні та принадні, щоки аж палахкотять молочно-рожевими барвами. Під гладко вкладеним темним волоссям розліталися в боки чорні брови, доповнюючи загальну дівочу принаду. Якби не їхня надмірна повнота, то було б за щастя мати по життю таку жіночку. Та все ж менша, Килина, була привабливішою, з незвичайним сяйвом очей та дівочою сором’язливістю.
Ярема вже ледве сидів за столом, а коли мати запитала, хто з хлопців їм до вподоби, то обидві кивнули головами в бік Яреми. Той пополотнів і, незважаючи на свій гострий язик, сидів мовчки, поглядаючи на зніяковілих дівчат. Андрій зрозумів: якщо Ярема відмовиться, то це може закінчитися сваркою. Він підвівся з-за столу і розсудливо промовив:
— Воно-то вірно, що мій приятель невінчаний, але я відкрию вам приховану мету нашого поневіряння по зимових шляхах Гетьманщини...
Усі замовкли і з якоюсь пересторогою очікували, поглядаючи на Андрія: а що ж він мовить далі?
— Через тиждень ми маємо стати перед гетьманом зі звітом, які обранці сприятимуть становленню Правобережжя разом із полковником Пушкарем!