— Потерпи ще трішки... Не будемо ж ми в полі ночувати...
Буйко стояв, не рухаючись, а тільки ще нижче похилив голову. Тоді Андрій порився в торбі і дістав промерзлий шматок загреби, простягнув йому. Кінь не виявляв зацікавленості, хоча в інший час з’їв би такі ласощі залюбки. Понюхавши загребу, все ж потягнувся до неї і відірвав шматочок. Андрій зраділо став долонями відігрівати загребу, і Буйко, потягнувшись до рук хазяїна, взяв увесь шматок та повільно став пережовувати.
Потім Підлужний підійшов до Орлика і, також очистивши його зашкарублу від снігу морду, простягнув шматок загреби. Орлик, не вагаючись, узяв хліб і притиснувся до Андрія щелепою. Став струшувати із себе сніг, радіючи такому піклуванню. Ярема вовтузився зі своєю Зірочкою, і Андрій зрозумів, що йому також удалося порозумітися з кобилкою. Крикнувши Яремі, що час їхати, Підлужний застрибнув у сідло. Коня не треба було підганяти, він став ступати — спочатку якось обережно, а потім заспішив упевненою ходою, ведучи всіх за собою.
— Гарні в нас коні!.. Що ми без них?! — крикнув Андрій до Яреми і став далі вихваляти Буйка, а той пряв вухами та все жвавіше ступав по незайманому сніжному полю.
Сніг незабаром і зовсім перестав падати, а коли небо посвітлішало і на небосхилі з’явилися зорі, Андрій відчув, як мороз став дошкуляти йому через зволожений одяг. За спиною мандрівників, поміж зорями, виглянув неповний місяць і застиг, немов співчуваючи, та став висвітлювати шлях. Сніг під копитами коней шурхотів, відлітаючи в боки замерзлими шкаралупинами.
— Треба зупинитися! Сніг стає гострим, і коні можуть порізати собі гомілки, на мичках уже висять цілі бороди! — прокричав позаду Ярема, і Андрій мовчки підняв руку на знак згоди.
Раптом Підлужний побачив попереду темну пляму, що вирізнялася на світлому тлі снігу, і повернув Буйка у той бік. Наблизившись, зрозумів, що це якась яруга, і підбадьорливо став підганяти коня. Вони спинилися побіля краю великого байраку. Було видно при місячному сяйві, який він глибокий та розлогий, а вдалині темніли ще й розгалуження, що ховалися десь далеко, побіля низини.
Перед козаками відкривалися видимі при світлі місяця близькі й далекі обрії чарівної долини, по якій де-не-де темніли плями гаїв. До самого обрію її покривав білий полог, від якого відбивалася широченна іскриста дорога місячного сяйва, а десь на її початку трималися небесні зорі, немовби запрошуючи ступити і прямувати до них.
На якусь мить Підлужний з Яремою застигли, мов зачаровані, милуючись казковим видовищем. Та тут Буйко, а за ним і Орлик, нашорошивши вуха, заклично заіржали, та так, що Андрій аж здригнувся від несподіванки. Ярема зареготав і весело крикнув товаришеві:
— Почули кінський дух, а може, й кобилок... Он як іржуть!
І справді, хлопці відчули лоскітливий запах горілої деревини, що було прикметою чийогось житла, і Андрієві пригадалася рідна домівка.
— Будемо спішуватися і по схилу байраку спробуємо спуститися донизу! — рішуче викрикнув Андрій і сплигнув на сніг.
Оглянули ноги коней, і, роз’єднавши прив’язі, Андрій повів Буйка. Озирнувшись, побачив, що Орлик слухняно йде позаду них. Важко було стомленим коням подолати крутосхил, але мало-помалу вони таки досягли низу байраку і почули, як десь неподалік завалували собаки.
— Тримаймося ближче один до одного, та зброю підготуй, Яремо! — голосно промовив Андрій, і за якусь мить Зірочка вже йшла поряд із Буйком.
У віконцях приземкуватих хатинок стало з’являтися світло, і хлопці побачили, що з дверей стали вибігати люди і зникати поза хатами. Під різноголосий гавкіт почули чоловічий крик:
— Обзивайтеся, хто такі будете, а то палити почнемо, тут вам і гаплик настане!
Підлужний зупинився і, ховаючи пістоля, заволав у бік хатинок:
— Козаки ми! Повертаємося на зимівлю з-під Чигирина... Заблукали у цій клятій хуртовині!
Після нетривалої мовчанки з-за рогу хатинки визирнув чоловік і крикнув:
— Забожіться, що ви — козаки!
Андрій викрикнув, з якого вони полку, підтвердивши свою причетність до козацького роду.
— Підходьте ближче. Але ви на мушці... Не брикайтеся, ми у вас зброю заберемо! — говорив чоловік, наближаючись до хлопців.
Коли підійшов, козаки привіталися і віддали свої пістолі.
— Йдіть до хати, там і говорити будемо, — правив далі чоловік, ступаючи поряд із ними.
Наблизилися до оселі, і побіля них з’явилося десятків зо два міцних дядьків та парубків. Молодші мовчки взяли їхніх коней за поводи і повели до навісу, захищеного з двох боків стінами. З боку хатини було видно, що там відстоювалися коні. Козаки, обтрусивши з одягу рештки снігу, зайшли до оселі, пригнувшись перед низькою луткою дверей.
— Доброї ночі у вашій хаті! — привіталися з присутніми і, ставши перед покутем, наклали на себе правицею хрест.
— Оце видно, що наші хлопці! — задоволено промовив дядечко, що ходив їх зустрічати, і наказав двом господарочкам налити теплої води у кадіб.
Не відчувши неприязні, Андрій і Віктор стали стягувати з себе зашкарублі кожухи та знімати з чобіт вовняні обвивки. Господарочки, Феодора та Прісина, заходилися допомагати хлопцям звільняти чоботи від них, примовляючи:
— Лишень задубіли ноги, відігріємо... І наші двоє синочків десь поневіряються. Можливо, їм хтось допоможе...
Хлопці із задоволенням обмивалися теплою водою, яку поливали зі жбанів на їхні спини добросерді жіночки.
Зайшов парубійко і повідомив, що коні прилаштовані під захистком, напоєні та нагодовані, і, посміхнувшись козакам, вийшов з хати. Андрій, подякувавши за гарну зустріч, сказав старшому, що хотів би оглянути коней.
— Довго йшли по примерзлому снігу, могли порізати ноги... — пояснював Підлужний.
Вони разом із Миколою Волоком — так звали головного цієї громади — вийшли на подвір’я і, запаливши невеличкий смолоскип, оглянули коней. Порізів та кровотечі на ногах не було, тож зітхнули з полегшенням. Василь запросив гостей до хати на пізню вечерю. Як не дивно, у такий час зібралося доволі багато людей. За столом сиділи найбільш шановані жителі зимівника Ягідного. Цю назву хлопці почули з уст господаря.
Під час вечері розмова пішла про всілякі труднощі та негаразди у житті селян, про силу Січі та про вірогідне повернення польських панів. Усі присутні не дуже стримано висловлювалися щодо незрозумілих дій гетьмана, але потроху вгамувалися, вирішивши, що весна прийде і Хмель нарешті витурить ляхів з цієї землі.
Феодора з Прісиною стали лаштувати хлопцям постіль, невдоволено поглядаючи на чоловіків, які все не могли зупинити свої розмови. Нарешті Феодора, не витримавши, звернулася до Василя:
— Виганяй усіх, доки я коцюбу не взяла... Хлопці он ледве сидять... Такий шлях пройшли!
Це подіяло, бо отримати коцюбою по спині ніхто не хотів, і чоловіки, жартуючи над Феодорою, стали розходитися по своїх хатах.
Підлужний, як зазвичай, прокинувся рано, проте Феодора неголосно зауважила, що сьогодні не варто їхати, бо вдарив лютий мороз і можна в дорозі околіти. Та все ж козаки хутко піднялися і стали приводити себе до ладу.
Вийшовши на подвір’я, Андрій у першу чергу поспішив до коней. Буйко з Орликом стояли поряд, і коли він підійшов, потяглися до його рук губами і отримали по шматку загреби. Андрій задоволено погладив коней, поправив попони на їхніх спинах і заглянув у короби, де ще лишилися залишки збіжжя.
— Так ви не голодні!.. Бачите, на добрих людей ми натрапили, але в такий мороз перебудемо в затишку, — лагідно поговорив із кіньми Андрій і пішов до хати.
Господарки збирали їжу до сніданку, а чоловіки, завершивши роботу, один по одному поверталися в оселю.
Поклавши ложку у порожню миску, Андрій запитав у Василя, чим вони можуть допомогти по господарству, щоб не бути дармоїдами.